Таки трохи за Хануку

Уперше опубліковано: 07.12.2015

Передмова 2015 року

Від редакції: Ще один матеріал від нашого нового автора Ярослава. Редакція приєднується до найкращих побажань нашим читачам, які відзначають Хануку. Як завжди, стаття публікується в авторській редакції.

***

Пов’язані долею, переплетені судьбами

Якісь архаїчні щелепи
можуть пережовувати у пресі
нестерпне для слуху слово «жид».
Ліна Костенко

Вже давно, ще 165 року до нашої ери, почали євреї святкувати восьмиденне свято Хануки, яке цього року почалося з 6 грудня.

Вони вже непомітні поміж нами. З початку двадцятого століття вони шукали кращої долі за океаном. Потім їх нищили під час громадянської війни. Під час Другої світової війни нацисти заповнювали цими людьми приміські яри. І остаточну крапку поставила еміграція. Вони вже не повернуться, бо знайшли інші батьківщини, де не будуть ізгоями.

Вже ніколи не повернеться сумний і зворушливий світ Касріловок, Бейберіків, Єгупців. Вже ніколи не повернеться світ чудних мешканців — хлопчика Мотла, дивака Мендла, молочаря Тев’є. Не повернеться, бо пройшло майже 100 років, як найкращий знавець цього маленького світу Шолом Алейхем закрив свої скорботні і веселі очі. Вже давно ніхто не читає мовою їдиш, і тому не зрозуміє, як дихали живим людським теплом, плакали, сміялися і жартували герої його оповідань.

Ім’я Шолом Алейхема стоїть поміж дорогих для людства імен – Гюго і Діккенса, Чехова і Мопассана, Івана Франка і Лесі Українки, Мігеля Сервантеса і Джером К. Джерома, Стефана Цвейга і Джека Лондона, та й багатьох інших.

Особливими зв’язками поєднаний Шолом Алейхем зі своєю батьківщиною — з українською землею. Багатовікове співжиття двох народів рясніє сторінками жорстоких національних чвар. Несвідомий бунтарський протест українців спрямовували на євреїв. Між двома народами постійно мурували стіну. Цю стіну люди намагалися руйнувати з обох боків. Молоді єврейські бунтарі, тікаючи від свавілля польських панів приходили на Запорізьку Січ. Українські селяни, взявши сокири і вила, боронили сільські єврейські родини від зграй погромників і чорносотенців. Так було під час найлютішої хвилі погромів 1905 — 1906 років в Балашівці, Диміні, в Константинівці і в інших багатьох селах України. Відповіддю інтелігента на погромний рев російських і українських шовіністів була гнівна новела М. Коцюбинського «Він іде». Кращі люди обох народів завжди відчували дружнє сплетіння рук, та плідні зв’язки — і матеріальні і духовні, і мовні і художні. Вшановування пам’яті загиблих під час Голодомору і Голокосту ще більше поєднує обидва народи, сумна доля яких так схожа.

Найбарвистішій персонаж Шолом Алейхема Тев’є запитує: «Навіщо Бог створив євреїв і неєвреїв? А якщо вже створив і тих і інших, то чому вони мусять бути отакі роз’єднані, чому мусять ненавидіти одне одного?..» В свій час М. Крушельницький, Михайло Ульянов і Богдан Ступка створили безсмертний образ бідного молочаря. Гумор письменника збагачений і тонким, трохи сумовитим дотепом єврейського фольклору, і гострим барвистим українським жартом. А хіба з-поміж українських пісень ми не натрапляємо на такі, що в їх мелодії виразно чути характерні єврейські наспіви. Зачарований поезією Тараса Шевченка, Шолом Алейхем співав «Реве та стогне Дніпр широкий» та «Думи мої, думи».

Я, схиляю свою голову перед страшною пам’яттю Бабиного Яру, де застрелена українська жінка останнім передсмертним рухом пригорнула до себе маленьку Рохеле. Я схиляю голову перед пам’яттю мільйонів людей, чиє життя закінчилось на пустирях передмість. Немає прощення комуністичній владі, яка не попередила євреїв про невідворотну смерть, котра чатує їх, якщо вони залишаться на окупованій землі. Немає прощення тій злодійській владі, яка домовившись з Гітлером, поклала початок Другій світовій війні.

«…Девять евреев из десяти слыхом не слыхали о каких-то фашистских зверствах над евреями, до самой войны советские газеты лишь расхваливали да превозносили Гитлера — лучшего друга Советского Союза и ничего не сообщали о положении евреев в Германии и Польше. После войны Хрущов вообще считал, что люди, расстрелянные в Бабьем Яре, памятника не заслуживают. Я не раз слышал такие разговоры киевских коммунистов: «Это в каком Бабьем Яре? Где жидов постреляли? А с чего это мы должны каким-то пархатым памятники ставить?» (А. Кузнецов «Бабий Яр» 1986 г. Posev USA, New York).

Виступаючи на забороненому владою мітингу у 1966 р. українець Іван Дзюба виголосив промову: «Бабий Яр — это трагедия человечества, но произошла она на украинской земле. И поэтому украинец не имеет права забывать о ней так же, как и еврей, Бабий Яр — это наша общая трагедия, трагедия, прежде всего еврейского и украинского народов».

Голокост і Голодомор — це злочини проти людства одних і тих же злочинців. Це наслідки впровадження нацистсько-комуністичної ідеології.

Протягом тривалого часу одним із підґрунть ідеології антисемітизму було розп’яття Христа. Провина за цю страту була покладена не на конкретних винуватців та римських окупантів Палестини, а на всю єврейську націю. Мало хто знає, що понад 48 років тому Ватикан зняв з євреїв звинувачення у розп’ятті Христа. Але російська православна церква і досі використовує розп’яття. як привід для антисемітської пропаганди. Російське суспільство має дуже високий градус антисемітизму. Це вже вбито в спинний мозок і жідомассони у них винні практично у всьому. Крім того, всі сусіди у них, включаючи Україну, — жидівські колонії. Тим більш, що єврейська громада підтримала прагнення Україні до незалежності від Московії і на боці українців воює з агресором.

Антисеміти скаженіють з того, що протягом багатьох століть євреї не асимілювалися, а зберегли себе як націю. Із покоління в покоління євреї зберігають і передають найдревнішу у світі культуру і святкують Хануку. Зі святом вас, люди! Зайт ґезунд ун ґліклэх — (זײַ געזונט און גליקלעך)!