Але насправді те, чим наповнювалися епізоди цієї псевдоісторії, або не відповідали дійсності взагалі, або просто їх призначили бути чимось видатним, аналогів чому немає. Якщо згадати Сталінградську операцію, то її організували тільки для того, щоб збити противника з пантелику, а саме – відвернути його від напрямку головного удару, який завдавався в рамках Ржевсько-Сичовської операції під командуванням ікони совка та рф – Жукова. Там навіть вигадали знущальний слоган: «Там, де Жуков, – там перемога».
Проте найбільша до того моменту наступальна операція червоної армії під його безпосереднім керівництвом не просто провалилася, а занапастила там сотні тисяч бійців та офіцерів. А допоміжна – виявилася успішною. І як потім стало очевидним, це був тактичний хід без стратегічного задуму. Якби він був таким, червона армія пройшла б ще сотню кілометрів до Азовського моря, і все кавказьке угруповання Вермахту, найбоєздатніші його частини, опинилося б у мішку. Але нічого подібного не сталося, бо на це не вистачило ні сил, ні засобів, та й плануванням операцію не було забезпечено. А основна частина німецьких військ спокійно вийшла з неприємної ситуації, віддавши на поталу й так уже виснажену армію Паулюса.
Ба більше, ходять легенди про те, що в цьому випадку Гітлеру було важливо захопити місто, яке мало ім’я Сталіна, і тому Паулюс не отримав наказу на відхід. Нічого подібного. Якби Паулюс відійшов від Сталінграда раніше, з Кавказу не вийшли б основні сили. Ну, а щодо безпрецедентної кількості полонених, яких колонами водили вулицями москви, то якби тими самими вулицями і в той самий час пройшли всі ті, кого Вермахт захопив у перші тижні війни, цей марш розтягнувся б на дні, а кількість полонених була б зіставна з населенням москви.
Але якщо з цієї події треба було зробити ікону, то в такому разі треба було вичистити те, що не повинно було пробитися з-під парадного глянцю, а потім – нанести цей самий глянець. Треба було приховати ганьбу Жукова і майже мільйон трупів, що й було чудово зроблено. У результаті більшість росіян свято вірить, що це саме Жуков розбив німців під Сталінградом, а про Ржев вони або нічого не чули, або якщо і чули щось, то зовсім не знають, хто був автором цього кривавого жахіття. Якби це було інакше, вони б не турецькі помідори та французькі сири чавили бульдозерами, а ганебний пам’ятник Жукову в центрі москви разом із тим, хто його ліпив і замовляв.
Приблизно те ж саме і з «Курською дугою». Росіяни досі уподібнюються до тієї макаки з анекдоту, що кидалася між розумними і красивими, бо ніяк не могла визначитися, з ким вона. Тут ганьба на ганьбі й ганьбою поганяє. Найбільша ганьба – концептуальна. Вона показує, наскільки вивернуто мозок у тих, хто складає таку історію і хто її споживає. Справді, червоній армії там не вдалося досягти жодної мети, яка ставилася перед початком операції. Ба більше, втрати, а особливо в танках, були просто жахливими. Легендарні Т-34 знищувалися просто десятками і сотнями. І, зрештою, німці просто організовано відступили.
Тут виникають два ганебні моменти, про які росіянам ніколи не розкажуть. Перший пов’язаний з давнішою історією, а саме – з Бородінською битвою 1812 року. Російська історіографія стверджує, що перемогли там росіяни. Але ж усім відомо, що поле бою залишилося за Наполеоном, а його війська зазнали незрівнянно менших втрат, ніж російські. Ба більше, вони пройшли далі й захопили Москву. Але російські казкарі розповідали про те, що армію не було розбито, а вона відійшла з тактичних міркувань. Але ж німці зробили те саме!
(Далі буде)