Сама легенда може бути якою завгодно, від героїчних походів арійців до таких самих героїчних пригод «30 витязів прекрасних», у яких білка гризе чи то ядра, чи ще щось. Головне, щоб у цій повісті було щось епічне, а епічності можна досягти, тільки якщо розповідається про щось «саме-саме».

Охочі можуть зробити простий експеримент, щоб зрозуміти, як це працює. Наприклад, узяти опис «Куликовської битви» та уявити ту гору трупів, яка утворилася від знищення полчищ ворога. Через те що все було (за легендою) на невеликій ділянці землі, то трупи повинні були лежати метровим шаром. Але ніхто й нічого такого досі не знайшов. Ба більше, не знайшли навіть слідів присутності такого скупчення військ, наприклад, компакт-дисків із записом «1380-го кварталу» – нічого. Зате наскільки шикарно описано, як сотні тисяч ворогів полягли в полі!

У Німеччині це розгорнули на свій лад, а в совку – на свій. Та що там, навіть у нас зараз можна спостерігати щось подібне. Легенда про піаніста стала настільки модною, що мами віддають хлопчиків у спеціальні музичні школи, щоб там їх навчили грати на інструменті. Але масштаб – не той, звісно.

Совку треба було приховати подію, внаслідок якої загинули не просто мільйони, а покоління людей, і країну було відкинуто майже у кам’яний вік. Саме для цієї мети і стали вигадувати легенду, в якій оповідь ішла від однієї «найбільшої» до іншої «найбільшої» події, або вигаданої повністю, або розмальованої такими барвами і подробицями, від яких доктор Геббельс, безумовно, зробив би собі харакірі задовго до закінчення війни.

Тож якщо розглянути цей міф великим блоком, то виходить приблизно така картина. «Початковий етап», а насправді – розгром кадрової армії совка, стався через раптовість нападу та безумовну зраду цілої низки відповідальних товаришів, які зловмисно обдурили вождя і учителя, друга школярок і дятлів. Про це не дуже люблять розповідати, і все зводиться до героїчної оборони Брестської фортеці, Одеси, Севастополя та москви. Про Брестську фортецю ми вже писали кілька разів, як і про «героїзм» севастопольських оборонців, і тому тут не будемо в це занурюватися. Просто перший блок закінчується героїчною обороною москви.

Другий блок – Сталінградська битва, яка зламала хід війни. Потім – Курська битва, ще названа «найбільшою танковою битвою в історії». В коментарях до цього блоку чомусь розповідається про те, що там також стався перелом у війні, неначе у Сталінграді його не було. Ну, і потім – штурм Берліна. Між цими блоками була ще маса всього, але якщо будь-якого росіянина запитати про те, як було діло, він, швидше за все, розповість саме про ці події, і кожна з цих битв описуватиметься у найвищих ступенях, хай і з різного приводу.

Власне кажучи, цього вже достатньо для того, щоб створити легенду про нібелунгів, аріїв та про все інше. Головне – визначити загальну послідовність подій, а потім уже можна все допиляти, викинувши непотрібне і прикрутивши на його місце щось на кшталт епізоду про 28 панфіловців та подібні до цього речі. Причому навіть якщо хтось і спіймає казкарів на брехні, це не має значення. Адже суперечка виникне про явну вигадку, як із тими ж 28 панфіловцями, які совковими лопатами забили на смерть 50 танків і два зіркові крейсери противника, а не про те, що було насправді і що треба було приховати.

Як результат, суперечки йдуть у свідомо безпечні пампаси, і проблему відкриття правди про те, що відбувалося насправді, – вирішено, а як бонус – упоротій публіці є чим пишатися. Класикою жанру став вигук ватника: коли його притисли до стіни фактами про те, що ніяких панфіловців не було і навіть встановлено прізвище конкретного казкаря, який був автором цієї маячні, – він вигукнув: «Якщо цього й не було, то це треба було б придумати!»

(Далі буде)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *