Кіноексперимент

Уперше опубліковано: 19.07.2018

Авторка перекладу: Світлана

Багато хто з читачів мали змогу побачити короткий селфі-ролик «Залізного Арні» – Арнольда Шварценеггера, який відреагував на промови Трампа в Гельсінкі запитанням: «Що з вами (Трампом) трапилося?» Після перегляду виникло почуття, що це сказав не вже добряче в літах актор, який зазвичай знімався в ролі крутого бійця, а якась несподівано близька людина, чия думка справді важлива. І тоді згадалися найперші фільми, які потрапили в совок із Заходу: «Командо», «Хижак» та «Червона спека». Тоді цей самий Захід якраз і асоціювався з Арні, Сільвестром Сталлоне та ще кількома акторами, чиє амплуа можна було легко вмістити в антирадянщину, і тому вони стали відомі тільки з піратських копій фільмів.

І справді, вплив цих «бойовиків», простих і шаблонних фільмів, але з таким сюжетом, де совок був ворогом, – був дуже вартісним і досить концентровано показував ставлення решти світу до совка і до тебе як до його частини. Що характерно, упродовж фільму симпатії завжди залишалися на боці Арні та його колег і ніколи – на боці совка.

Тільки зараз можна зрозуміти, наскільки це був сильний вплив. Це згодом пішли фільми з більш важким і глибоким змістом, а ці були тараном, який руйнував стереотипи як щодо Заходу, так і щодо совка. Це відчуття підштовхнуло до думки, що старі совкові фільми повинні містити щось подібне, тільки зі протилежним значенням. Словом, я вирішив поставити експеримент і переглянути кілька фільмів із 70-х років. Через те що бойовиків у совку не ставили і якщо щось там аж надто стріляло, то це – обов’язково про війну, як «дидываивале», то вирішено було подивитися фільми більш поширеного жанру – детектив. Фільм було обрано просто навмання, і ним виявився один із серії про полковника Зоріна. Отже, одного вечора подивився один, а іншого – ще один. Через те що це вже були фільми 70-х, то про партію, уряд та іншу лабуду там мови не було, але зате там виявилося саме те, заради чого цей перегляд і було влаштовано.

Головний герой цих фільмів – старий міліцейський полковник із карного розшуку, і займався він убивствами. Тож сюжети фільмів – про розслідування вбивств. Зрозуміло, що головний герой – нестерпно розумний і проникливий, який хоч і не Штірліц, але теж сильний. І ось там обігруються дві цікаві ідеї, які за совка виявити не вдалося б ніколи. Перша ідея полягає в тому, що злочинний світ – це хоч і ганебне, але цілком романтичне середовище, де повсюди – зіпсовані Дон Кіхоти або Робін Гуди. Переважно вони бомблять не в міру зажертих громадян, за що їх засуджувати не сильно й хочеться. В будь-якому разі, вони не схильні до вбивств, і якщо таке трапляється, то кров убивства виявляється виключно на руках виродка і дегенерата. Коли з’ясовується, хто саме вбивця, то від нього сахаються навіть злочинці-спільники. Це вам не тарантінівські «Скажені пси» – злочинець у совку теж був ідейним. І ось в одному з фільмів саме цей вузол обігрується двічі. Спочатку – між самими злочинцями, коли один одному дорікав за те, що вбили свого ж через ювелірні прикраси, а потім уже головний герой штовхав полум’яну промову про те, як погано забирати чуже життя, навіть якщо це злочинець.

Треба собі уявляти, що ця нісенітниця тоді виглядала цілком пристойно. І це при тому, що архіви МВС-НКВС ще ніхто особливо не чистив, як не чистив і архіви прокуратур і судів, а тому там ще зберігалися кілотонни матеріалів мільйонів осіб, розстріляних взагалі ні за що. Розстріляних, закатованих каторжними роботами, померлих від голоду в таборах або просто з’їдених на етапах. По ходу сценарію старий полковник ще міг самостійно розстрілювати, а вже про те, що він чудово знав про існування жахливої м’ясорубки, – немає й мови. І ось він розмірковує про цінність людського життя. Зрозуміло, що це вигадка автора сценарію, але майже кожна сім’я (особливо із творчої інтелігенції) мала когось із родичів, хто пройшов табори або згинув у їхніх надрах. Глядач теж переглядав усе це як щось нормальне.

Словом, такий безневинний експеримент показав, наскільки совок був паралельною реальністю і наскільки в населення було спиляно мізки, щоб цю нісенітницю сприймати нормально. Зараз московія повертається в цю липку і смердючу погань. Точніше, вона вже туди повернулася і намагається з собою затягнути туди й нас, а частина нашої публіки на політичному Олімпі теж хоче нам такого «нового» старого життя.

Усе це – пройдене болото, в яке не можна повертатися за жодних обставин, а для цього треба знати як про його існування, так і про те, що ми там уже були і що там бачили. З цієї причини ми намагаємося надати минулим подіям свіжого і незвичайного погляду. Просто щоб нагадати про те, чого хтось не знає, а хтось – добре забув.