Уперше опубліковано: 18.06.2018
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції
Цю неформатну статтю в цей святковий для ЛО день, як і в усі інші дні, присвячую тому, хто став натхненником усього проєкту і без кого нічого цього б не було за визначенням. Якщо є Муза натхнення, це саме той випадок.
Нині вже не можна сказати, що він не любив людей. Це відповідало б дійсності кілька десятків років тому. Будучи пацаном, він завжди чекав каверзи від друзів, старших пацанів і батьків і знав ціну їхній усмішці, яка майже миттєво і майже не змінюючись переходила у злісну гримасу ненависті чи люті. Трохи щось мінялося в куточках очей і трохи тоншими ставали губи – і це було вже зовсім інше обличчя, яке несло неприємності. Причому найогиднішою була не сама люта гримаса, а та невловима мить переходу від усмішки до цієї «лицьової конструкції».
Упродовж свого життя це почуття міцніло та обростало дедалі новими відтінками, поки не перетворилося на якусь подобу глухої ненависті. З часом, коли в нього з’явилася влада розпоряджатися долями окремих людей, він навчився сприймати їх не як розумних живих істот, а як проблему. Вона могла бути великою і маленькою, гострою і прихованою, потенційною і вже явною, але проблемою. Кожен, із ким йому доводилося мати справу, потрапляв у розряд проблеми, і всі зусилля мозку було спрямовано на те, щоб правильно класифікувати проблему.
Згодом він виявив, що не тільки він сам так ставиться до людей, але й майже все його оточення так чи інакше користувалося цими ж принципами. Він вчасно зрозумів, що багато хто спостерігає за ним і за такими, як він сам, щоб оцінити вміння розпізнавати, сортувати і головне – вирішувати проблеми. Виявилося, що він їх вирішує приблизно так, як цього від нього очікують, і він почав швидко зростати.
Одного разу він повністю опанував принцип свого далекого попередника, який мислив приблизно так само і його головний принцип говорив таке: «Немає людини – немає проблем». Він довго розпікав себе за те, що так пізно усвідомив глибину цієї тези і як багато можливостей втратив. У певний момент йому навіть стало страшно від того, що він міг пройти повз ці відчинені двері і навіть не зазирнути в них. А перші досвіди практичного застосування несподіваного відкриття миттєво дали оглушливий успіх. Потім йому навіть здалося, що таким чином він живить якусь машину чи сутність, яка піднімає його дедалі вище.
Коли висота стала вже такою, що могла запаморочитися голова, він помітив дивну особливість. Його нелюбов до людей уже явно переросла в якусь холодну форму ненависті, подібну до презирства. Але водночас стало зрозуміло, що саме таку, майже неприховану зневагу та готовність миттєво стерти будь-яку проблему найрадикальнішим способом оточення незвичним чином відчуває як щось надлюдське чи навіть божественне, що занурює його в побожний жах і вселяє покору. Цієї миті він усвідомив, чому так звеличувалися богоподібність і богорівність фараонів.
При цьому він не був повністю позбавлений теплих почуттів, хоча мав їх тільки до тварин. І ось тепер, сидячи біля вогнища на березі озера, в абсолютній самоті, він раптом згадав щось із давно прочитаного, можливо, з Діккенса, про звичаї вікторіанської Англії, де аристократія приховувала свої теплі почуття до рідних і близьких, а тим більше – до незнайомців або людських мас. Водночас допускалися прояви ніжності до тварин, собак та коней.
Він з подивом виявив, що саме такі почуття у нього викликають ці тварини, собаки та коні. Він довго міркував на цю тему, відчуваючи пульсацію аристократичної чи навіть божественної крові у власних скронях. Так він і сидів, літнє Сонце зовсім сіло за обрій, а чорне, не підсвічене міськими ліхтарями небо, в яке ще не пірнула тонка дуга Місяця, злилося з такою самою чорною гладдю озера, а зірки плавно перетекли з небесного склепіння на майже нерухоме дзеркало озера. Він раптом упіймав себе на думці про те, що сидить не біля озера, а на загадковому краю Землі, де і вгорі, і внизу мерехтять міріади крихітних світил, а Земля залишилася десь за його спиною. Ось він і Безодня, він і Вічність, він і Всесвіт, просто, без погорди, на «ти».
Відчуття було неймовірним і чарівним. Він усвідомив, що перестав бути людиною у звичному розумінні цього слова, бо ті черв’яки, ті плазуни, які нишпорять біля його ніг і кожен із яких дивиться на нього знизу вгору і сподівається на його милість, – просто люди, а він уже давно і високо над ними. Калейдоскопом або низкою картинок, які щось говорили тільки йому, промайнуло дитинство, юність і зрілі роки, коли він ще не черпнув з безодні вічності і не прийняв цього чудового причастя, що піднесло його на вершину, з якої він зараз оглядає простір і час.
Обізнані люди, чаклуни й шамани не раз говорили йому, що він перестав бути людиною, на нього вже не поширюються людські закони, і для того щоб відчути їхню правоту, треба залишитися наодинці з собою у спеціальних місцях, де замикається колесо часу та розкривається квітка простору. Це озеро було одним із кількох таких місць, але саме тут він уперше відчув те, про що йому багато разів говорили. Тепер він відчув у собі сили для того, щоб послати заклик у цю Безодню і, можливо, отримати відповідь із неї.
(Далі буде)