Казка про надягнуте кільце (Частина 1)

Уперше опубліковано: 06.02.2018

ʼАвторка перекладу: Світлана

Із серії «До кави»

У ті далекі часи, коли замість лисини колосилася буйна рослинність, коли дні були довшими, а ночі – глибшими, коли відтиснутись від підлоги можна було більше одного разу на місяць чи навіть тиждень, не було ніякого ширу. Хоча ті, хто застав ті часи, кажуть, що шир таки був, але настільки куций, що його ніхто б не наважився назвати широм. Все було сіро і похмуро, поки не з’явилися веселі гобіти: Валін, Балін і Путін. Були вони невеликого зросту, але дуже пронирливі та хитрі. Вони швидко освоїлися, а гобіт Путін ще й спілкувався з ельфами, яких звали Крюгер, Трипер, Мюллер та Міллер. Вони якраз і займалися перекиданням і прикриттям усякого ширу. Всі разом вони вирішили, що не годиться цьому місцю без ширу, і ось незабаром ширу, нюху та іншого стало настільки багато, що вже всім стало весело й затишно.

Гобіти не сиділи без діла. Валін став робити валянки, Балін – склив вікна та балкони, а Путін – займався широм. Усі разом вони літали з лелеками до Арагорна і назад, дуже любили собак та інших тварин. Все було добре й тихо доти, доки Путін не захопився пірнанням у вир моря, де він видобував амфори із золотом, алмазами і просто – доларами. Одного чудового дня він за звичкою пірнув, щоб дістати чергову амфору із золотом, але поруч із нею він помітив незвичайне кільце, теж із золота. Треба сказати, що гобіти дуже люблять золото і тягнуть його до себе у скриню незалежно від того, де і в кого його вдалося виявити.

Але кільце було незвичним хоча б тому, що світилося червоним світлом у повній темряві. Крім того, на його внутрішній частині невідомими рунами було виведено «ПТН-ПНХ». Причому напис не було вирізано чи, навпаки – нанесено якоюсь емаллю, а ніби вплавлено в поверхню кільця.

Путін уже не став пірнати по амфору, а приніс кільце додому. Несподівано небо закрилося щільними хмарами і стало темно, як уночі. Він поклав кільце на стіл і довго, невідривно дивився на нього. Кільце пульсувало незвичайним світлом і немовби затягувало свідомість гобіта всередину себе. Якоїсь миті Путіну вдалося відірватися від чар, і він зрозумів, що так сидів кілька годин поспіль. Добре, що ніхто цього не бачив. Але тут його погляд упав на екран мобільника, на якому «Київстар» повідомляв про шість пропущених дзвінків від Гендальфа, а під ними – коротке повідомлення: «Не надягай кільце на жоден палець!» Крім того, він раптом почув, як у його двері навіть не стукають, а вже виносять їх із петель. Виявилося, що до нього прийшли Валін і Балін. Вони хоч і були під легким впливом ширу, але дивне сяйво над будинком Путіна підказало, що треба терміново туди бігти.

Вони довго розглядали кільце, не торкаючись до нього руками, бо прочитали повідомлення від Гендальфа, який був конкретним авторитетом для всіх, а тим більше – в такій загадковій справі. Сперечалися довго і майже до ранку. Путін сказав, що якщо вже є кільце, то як же його не надягти, а його друзі – категорично заперечували. Зрештою, вони вийшли на компроміс. Вони стільки разів перечитували повідомлення чарівника, що вивчили його напам’ять. Із нього випливало, що кільце не можна надягати саме на палець, але якщо Путін так хоче його надягнути, то можна знайти інший варіант. І Путін його надягнув. Земля хитнулася, з-за гір Середзем’я вітер доніс незнайому пісню. У ній вони явно розрізнили ім’я свого друга, а більше нічого розібрати не вдалося, крім приспіву «Ла-ла-ла-ла, ла, ла, ла, ла!». Наступне, що вони помітили, – цей напис «ПТН-ПНХ», що проступив із внутрішньої на зовнішню частину кільця.

А потім усе закрутилося й понеслося в якомусь шаленому танці. Тварини стали перетворюватися на подобу людей, а люди – на подобу тварин. Ось повз будинок Путіна, гучно цокаючи копитами, пробіг знайомий гобіт у вигляді Похмурого коня, оленяр перетворився на «алєня», але головне – всі гобіти перетворилися на щурів, тарганів та колорадських жуків. Вони цокотіли, тріщали, пищали, видавали інші звуки, але неодмінно злісно кидалися на все, що тільки бачили.

Валін, Балін і Путін мовчки дивилися на те, що відбувалося, і раптом помітили, що все навколо освітлюється ритмічними спалахами червоного кольору. Ритм збігався з мерехтінням кільця, але його джерелом було щось інше. І тут усе стало ясно: спалахи йшли від Путіна, з його задньої частини, де друзі явно роздивилися Око Саурона. Саме воно давало таке зловісне світло.

Саме в цей момент і з’явився Гендальф. Він докірливо глянув на гобітів, а потім наказав Путіну приспустити штани і показати, на що той примудрився надягнути кільце. Коли наказ було виконано, Гендальф задумливо подивився в далечінь і сів на пеньок. Не знімаючи свого смішного капелюха, він дістав із джинсів целофановий кульок із сушеною травою, шматок газети «Вести» і не кліпаючи, дивлячись у якусь лише йому відому точку, закурив величезну «п’ятку».

(Далі буде)