Гамбург має стару традицію, коли раз на рік у міській ратуші відбувається урочиста трапеза, куди запрошують бізнес-партнерів з багатьох країн світу. Трапеза відбувається в підкреслено високому стилі, і всі присутні можуть використовувати цей привід для прямого та неформального спілкування один з одним. Перед учасниками заходу завжди виступає один спеціально відібраний гість, який має право торкнутися проблем або висунути якісь вагомі пропозиції.
Ішов 1994 рік. Тоді ще не було навіть натяків на те, чим зараз незадоволена росія і що вона намагається «виправити» силою зброї. Рф лежала в напіврозваленому стані, і Захід надавав гуманітарну допомогу майже знерухомленій величезній країні. На заході був присутній 42-річний віцемер Петербурга володимир путін. У той час він був не лише правою рукою мера Собчака, а й входив до Тамбовського ОЗУ, завідуючи відділом контрабанди. Приблизно в цей час він уже налагодив контрабандні постачання кокаїну з Колумбії, де партнером був клан Калі. Але тоді це мало кому було цікаво, і громадянина путіна просто ніхто не помічав.
Цього разу запрошення прочитати промову отримав тодішній президент Естонії Леннарт Мері. Ця мудра і, безумовно, талановита людина змогла побачити проблеми, які постануть на повний зріст уже після її смерті. Тоді ще тільки вирішувалося питання про прийняття країн Балтії до НАТО, але Леннарту Мері вже тоді була зрозуміла важливість цього кроку. Далі – промова Мері, яку слід прочитати дуже уважно і з урахуванням того, що її було виголошено майже чверть століття тому.
Промова президента Естонії Леннарта Мері
«Шановний мер, високі гості, пані та панове!
Я президент Естонської республіки. Дивлячись на вежі та шпилі вільного ганзейського Гамбурга, я почуваюся вдома, у старовинному ганзейському Ревелі, Таллінні, на березі Фінської затоки. Сьогодні мені належить виконати почесний обов’язок – обов’язок, який видається мені вкрай важливим: я повинен передати вам послання від моєї країни, розташованої насправді не так уже й далеко від Гамбурга.
Ганзейський дух, причетною до якого навіть сьогодні почувається ціла низка естонських міст, не тільки Таллінн, завжди був духом відкритості та здорового глузду. Але водночас це дух заповзятливий і навіть бойовий, особливо коли на кону опиняється свобода та її захист.
У мене вдома, у старій ратуші Таллінна на стіні красується німецький вислів, який чудово ілюструє цей ганзейський дух: «Fürchte Gott, rede die Wahrheit, tue Recht und scheue niemand» – «Бійся Бога, говори правду, чини справедливо і нікого не бійся». Підкорюся цій старовинній заповіді й відкрито розповім вам правду, як вона бачиться зараз мені та моєму народові. <…>
Естонці не втрачали віри у свободу навіть у роки тоталітаризму. <…> Через те що наш народ належить до західноєвропейського типу суспільства і через те що ми, на жаль, живемо на дуже вразливій з геостратегічної точки зору території, у нас розвинулося набагато гостріше, ніж у європейців, чуття на проблеми та зовнішні загрози поблизу. Нинішній світ практично вже втратив це чуття.
Скажу вам відкрито, як і велить стара максима на стіні нашої ратуші, що я і мій народ із деякою тривогою спостерігаємо за тим, як мало уваги Захід приділяє тому, що зріє на величезних просторах росії.
З суб’єктивної точки зору зрозуміло, що розвал Радянського Союзу Захід розглядає як певний тріумф; суб’єктивно зрозуміле й те, що Захід зосередив усі свої надії та симпатії на реформаторських силах, які діють у росії. Проте з таким ставленням Захід ризикує швидко опинитися в лещатах самообману.
Усі ми, включаючи естонський народ та інші народи Центральної та Східної Європи, разом із Заходом хочемо економічно та соціально стабільної росії. Але якщо пригадати досягнення останніх років, нас може охопити тривожне почуття, що ми віддаляємося від своєї мети.
Що ж непокоїть естонців, і не лише естонців, у нинішній Європі? Ми в повному приголомшенні спостерігали за тим, як Захід запрошує до Сараєва російських солдатів та російські танки. З часів Бісмарка та Берлінського конгресу 1878 року Захід заради збереження миру робив усе можливе, щоб утримати росію якнайдалі від Балкан. Після Другої світової війни США і країни Західної Європи витратили понад 80 мільярдів доларів на підтримку режиму Тіто і недопущення СРСР до берегів Адріатики.
Запитаємо себе: чи можна довірити роль миротворця та посередника при вирішенні етнічних конфліктів державі, яка не здатна впоратися зі своїми найважчими етнічними та етичними проблемами? Занепокоєність тільки зросте, якщо ми уважніше придивимося до документа, нещодавно випущеного російським МЗС. У ньому йдеться, що проблему етнічних росіян, які живуть у сусідніх країнах, росія буде вирішувати не лише дипломатичними засобами. І це при тому, що етнічні росіяни часто з’являлися в сусідніх країнах внаслідок їхньої насильницької окупації та депортації місцевого населення.
Із цього московського меморандуму залишається лише зробити висновок, що у разі потреби росія буде готова вжити й інших заходів. Якими можуть бути ці заходи, ми, естонці та інші малі народи, занадто добре знаємо на прикладі своєї нещодавньої історії.
(Далі буде)