Дата публікації: 23.12.2018
Автор перекладу: Світлана
Ще до війни доля занесла до Чернігова, де несподівано вдалося поспілкуватися з професійним істориком, який має власні монографії та вчені ступені, що стосуються ранньої історії Чернігова. Загалом було досить цікаво послухати як про вже добре відомі факти, але з дещо своєрідною позицією, так і про те, що було ще у вигляді гіпотез, хоч і дуже цікавих. На базі цих розповідей можна було розгорнути хороший історичний роман з гострим і захопливим сюжетом, але найбільше запам’яталося інше.
Співрозмовник захоплено і докладно розповідав про те, як церкви і монастирі, що прийшли в занепад, як на Чернігівщині, так і в Києві наполегливо відновлював та оживляв Іван Мазепа. Як людина невіруюча, автор не цікавився саме церковною історією, але в цьому випадку почуте чітко вписалося в ту канву історії, яка вже була до цього моменту.
Сподіваюся, Українська церква ще віддасть йому належне і, напевно, опублікує все те, що було зроблено не просто на гроші Мазепи, а за його дієвої участі. Тобто він хотів це робити, його особливо про це й не просили. Що треба розуміти: йшлося не про відновлення якоїсь однієї церкви чи монастиря, а це відбувалося практично повсюдно. Зараз це можна було б назвати державною програмою, але тоді це була його особиста програма, яку він сам собі визначив і виконував власним коштом.
Через те що церкви за кілька століть прийшли в запустіння після ординської окупації, то подібна програма справді дорівнювала відродженню православ’я, яке вже зовсім затухало було на своїх канонічних територіях. Не знаю, чи є подібний приклад ще десь у світі, але Мазепа зробив просто грандіозний внесок у відродження церкви як своєю енергією, так і своїми грошима.
У зв’язку з цим подальша анафема, отримана від цієї ж самої церкви, виглядала як мінімум дивною. Навіть з огляду на те що Мазепа став на бік шведського короля Карла ХІІ проти московського царя Петра, все одно це не могло стати підставою для церковного прокляття. Це виглядало так, що церква плюнула в руку, яка її підняла, очистила, відмила і вдихнула нове життя.
До речі, нічого особистого не могло бути між Мазепою та Петром. Там просто не було місця особистим образам тому, що на рубежі XVII–XVIII століть і навіть пізніше зміна конфігурацій протиборчих коаліцій була справою буденною, і вчорашні союзники часто ставали противниками. Союзи були ситуативними і не мали вічного характеру. Таких союзів просто не було у природі. З цього погляду Мазепа не зробив нічого незвичайного навіть для такого дивного типа, яким був Петро.
Наведені вище принципи реконфігурації коаліцій мали певний побічний ефект. Переможець битви не ставив собі за мету фізично знищити розгромленого противника і особливо – його командування. Битва закінчувалася, і переможець майже завжди великодушно відпускав переможеного, здобувши свої трофеї. Тобто особистої вендети там не передбачалося. Навіть майже через сто років після цих подій Наполеон зібрав кілька тисяч полонених солдатів імператора Олександра І та відправив їх на батьківщину, обмундирувавши, нагодувавши і надавши можливість безболісно дістатися до кордонів імперії.
Це була повсюдна практика, і те, що потім зробив Петро стосовно Мазепи, просто не вписувалося ні в традиції, ні в логіку. Ба більше, якою б не була церква на території Московії, піддавати анафемі людину просто за те, що в царя відлетіла зозуля, вона б не стала. Тим більше що людина була незвичайною і зробила для цієї церкви стільки, скільки не робив ніхто в її історії. Проте факт залишається фактом. Під натиском Петра анафему було проголошено, і її досі співають у московській церкві.
Все це наводить на думку про те, що справжні причини такої дивної реакції царя, а через нього – і церкви, досі не оголошено, а офіційна версія – це прикриття обставин, які й через триста років не може бути оприлюднено. У свою чергу, це означає лише одне: оприлюднення цих обставин виявиться руйнівним і зараз. Причому це зруйнує не лише світську, а й церковну ієрархію одночасно. Анафемою прикрито щось, у що замішані і Петро, і сучасна йому церква, і, напевно, треба придивитися до цих обставин не тільки для того, щоб реабілітувати ім’я нашого великого співвітчизника, а й для того, щоб зрозуміти, звідки вдалося видерти нашу помісну православну церкву, а заразом – зрозуміти справжнє обличчя нашого ворога.
За своєю суттю Московське царство було таким собі апендицитом Орди, і в міру вмирання Орди Московія стала поширюватися на Схід, залишаючись васалом спадкоємця Орди – кримського хана. Слід зазначити, що це поширення йшло здебільшого безлюдними місцями і жодних особливих проблем із цим не було. Але все змінилося зі вступом на престол молодого царя Петра. У перші роки свого правління він справно платив данину ханові й писав йому васальні чолобитні, та все закінчилося у 1700 році.
Саме за нього Московське царство з доброякісної пухлини переродилося на злоякісну імперію, яка відтоді поставила собі за мету захоплювати нові землі та перетворювати їх на свій образ і подобу, як це роблять ракові клітини. З цієї причини слід уважно придивитися саме до цього періоду, бо саме там сталося те, що ми розхльобуємо досі.
Молодий Петро був досить незвичайним хлопцем і на додаток – царем у вигнанні. Перебуваючи в підмосковному Преображенському, він створив дві потішні команди: Преображенську, а трохи згодом – Семенівську, які у 1687 році було названо полками. Власне кажучи, вони стали ядром його майбутньої армії, а багато хто з тих, хто був товаришем у його юнацьких потішних битвах, висунулися на важливі державні пости.
Цю історію початку царювання Петра вже канонізували і зробили з неї вульгарну легенду. Склалося враження, що вся ця роздута історія з потішними полками повинна відвернути увагу від чогось іще. Зрештою, є маса відомостей про те, що Петро мав розбещений характер, і будучи вже добре в літах, робив речі, які слабко вкладаються в той образ, яким можна пишатися чи ставити за приклад. Словом, самопроголошений імператор зійшов у могилу під гнітом купи кепських хвороб, які він намотав собі під час знаменитих оргій.
Але проміжок між Петром-хлопчиком і Петром – неврівноваженим збоченцем якось стерся, і публіці не зовсім зрозуміло, як відбулося становлення сексуального маніяка, садиста і неврастеніка з цілком пристойного сина царського роду. А все відбулося так само, як і з потішними полками.
Справа в тому, що після вдалих дослідів із потішними полками Петро вирішив створити собі й потішну церкву, не обтяжену канонами та іншою сумною нісенітницею, а навіть – навпаки. Ось у цьому «навпаки» криється і метаморфоза Петра, і багато речей, які він коїв упродовж свого життя.
Усе почалося саме в часи його захоплення потішними полками, для яких на острові річки Яуза неподалік Преображенського було збудовано фортецю Пресбург, що стала потішною резиденцією царя. У 1691 році там було проведено перше дійство, відоме як «Сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор». Зараз це намагаються піднести як якусь потіху, розвагу молодого царя, але насправді, ця квазірелігійна структура проіснувала все царювання Петра, і нагадувала вона перевернуту християнську церкву, з подібною структурою та обрядами, тільки взятими навиворіт. Основним божеством там був Бахус, бог веселощів та вина, а тому пияцтво і розпуста там були основним видом «духовної діяльності». У цьому усамітненому місці можна було робити будь-що на гроші самого Петра.
Далі ми наведемо опис цього «собору» з російських джерел:
«Устройство собора копировало всю церковную иерархию. В составе собора были «дьяконы», «архидиаконы», «попы», «ризничий», «архиереи», в том числе «митрополиты», а также «диаконисы», «архи-игуменья» и «князь-игуменья» и т. д. У собора были свои молитвы, большая часть которых утеряна и сохранилась по частной переписке «соборян».
Участникам «собора» были пошиты особые одеяния, которые тоже представляли собой пародию на облачения христианских священнослужителей: к примеру, вместо архиерейской панагии они носили флягу с вином, а на митре «князя-папы» был изображен Бахус (римское изображение древнегреческого бога виноделия Диониса). Состав постоянных участников «собора» безудержного разгула составлял от 80 до 200 человек, «неусыпаемой обители» шутов и дураков.
Во главе «собора пребывал «князь-папа», он же именовался «патриархом» и «князем-кесарем». Сам Петр формально числился «протодиаконом Петром Михайловым». Первым «Князем-кесарем» был князь Федор Юрьевич Ромодановский. Петр звал его также «королем» и «пресветлым царским величеством», себя именовал «холопом и последним рабом» князя, в конце своих писем к нему подписывался просто Pieter или «Петрушка Алексеев», а в «сумасброднейших» церемониях целовал ему руку. После смерти этого высокородного «кесаря» в сентябре 1717 года титул «кесаря» перешел по наследству к его сыну, такой же «аристократической» мрази Ивану Федоровичу Ромадановскому. «Князя» и «кесаря», двух действующих лиц собора назначал лично «Петрушка», тогда как «патриархов» избирали всем «собором».
Первым «патриархом Московским, Кокуйским и всея Яузы», был окольничий Матвей Филимонович Нарышкин, двоюродный дед царя. Довольно скоро его сменил Никита Моисеевич Зотов – некогда учивший маленького Петра церковной грамоте, а затем ставшим главой его ближней походной канцелярии.
После смерти Никиты Зотова «патриарший» престол в декабре 1717 года занял Петр Иванович Бутурлин, который [на] 11 лет был назначен на роль «всешутейшего и всепьянейшего митрополита Санкт-Петербургского, Ижорского, Кроншлотского, Ингерманландского». К Бутурлину перешел не только потешный пост Зотова, но и его вдова, с которой новый «князь-папа», тоже овдовев, обвенчался по настоянию государя в 1721 году».
Чи не правда, дуже цікаво виглядає правляча верхівка Царства Московського, перейменованого Петром на «Російську Імперію» указом від 1721 року? Це була петровська когорта зовсім особливої якості, і при ближчому ознайомленні зі звичаями цієї публіки вже не дивно те, що згодом імператори, та й більшість дворянства перебували в різноманітних масонських ложах і таємних товариствах.
(Далі буде)