Автор: Тимур Литовченко
Серйозно та системно за художню творчість я взявся 36 років тому, хоча принципове рішення стати прозаїком-фантастом прийшло ще років на 10 раніше. Відтоді в царині так званого літературного менеджменту довелось понабивати багато гуль та синців. Адже то в цивілізованих умовах письменника супроводжує літературний секретар чи літагент, які перебирають на себе левову частку ділових стосунків. На нашому ж дикунському літературному ринку кожен письменник сам собі і ковалик, і косарик, і дударик… Отож читаючи й коментуючи матеріали «Лінії Оборони» останніми днями, мимоволі повторював про себе: до чого ж знайома ситуація!.. А тому ризикну ознайомити тутешніх завсідників з певними аспектами набутого досвіду: а раптом і вам це стане в нагоді?! Або ви принаймні зрозумієте, звідки ростуть ноги у певних явищ…
Коли я був маленьким радянським хлопчиком, то тогочасне телебачення являло собою щось жалюгідне. Ну так, ще дідівський (бо він буквально належав моєму покійному дідові) телевізор «КВН» з гігантською пузатою лінзою, заповненою гліцерином, відправили на звалище, натомість батьки придбали в розстрочку модерний телевізор «Електрон». Формально він мав 12 каналів, проте який в тому сенс, коли програм було буквально «раз, два — и обчёлся»?! Перша програма — «Центральне телебачення» (ЦТ), друга програма — «Республіканське телебачення». От і все… До появи третьої програми лишалися роки й роки.
В принципі, оті наявні дві програми являли собою в цілому видовище доволі жалюгідне. Разом з тим, час від часу навіть там з’являлося щось цікаве. Зокрема, з дитинства запам’ятався серіал про композиторів Штраусів, а в ньому був дуже цікавий момент… Виявляється, Йоганн Штраус-батько дуже не хотів, щоб один з його синів — теж Йоганн (якого ласкаво, по-сімейному називали «Шанні») торував власну стежину в музиці! Отож коли Шанні, всупереч волі батька, збирався вийти на сцену, Йоганн Штраус-батько навідався до знайомої акторки й попросив про послугу: позичити на деякий час клаку, завдяки якій стара знайома трималася на сцені…
Сучасним людям (особливо молодим) важко зрозуміти, що таке дефіцит інформації. Зараз все вирішується легко: зазирнув у Вікіпедію, яка все знає, або погуглив — і все! Але в часи мого дитинства все було зовсім не так… Тому не знайшовши слова «клака» навіть в орфографічному словнику, я звернувся за роз’ясненнями до батьків. Тато-пролетар лише плечима знизав. Мама-інженерка висунула припущення, що я недочув, а «в телевізорі» сказали, мабуть що, про «клоаку»… Не чули нічого про клаку і шкільні вчителі.
Довідка. Клака (франц. claque, від давньогрецьк. κλάζω — вити, шуміти) — організація власного сурогатного успіху (або провалу чужого виступу) групою підставних глядачів-клакерів, найнятих антрепренером, актором, драматургом, оратором, політиком тощо.
Втім, при перегляді наступної серії виявилося, що ніякої помилки в серіалі не було. Просто і мої батьки, і вчителі були не в курсі тих законів, за якими живе мистецьке середовище. Отож коли молодий Шанні Штраус вперше вийшов диригувати оркестром, то позичені Йоганном Штраусом-батьком клакери здійняли у залі неймовірний рейвах! Вони репетували настільки гучно, що майбутній «король вальсів» зрештою не стерпів і втік зі сцени, заливаючись сльозами. Тоді хтось із друзів (вже не пам’ятаю, хто саме) кинувся його заспокоювати:
— Шанні, не звертай уваги! Вони ж це навмисно роблять…
— Невже?! — молодий диригент перемінився в обличчі.
— Так. У тебе все чудово виходить.
Тоді привівши себе до ладу і зчепивши зуби, Штраус-молодший рішучо повернувся до зали. Концерт відновився. Для клакерів це було несподіванкою: вони ж бо гадали, що перемогли!.. Отож тепер почали репетувати й верещати ще сильніше. І навіть розбившись на пари, спробували танцювати посеред зали — звісно, не в такт музиці… Проте і молодий диригент не здавався.
У підсумку, коли Йоганн Штраус-батько прибув на місце проведення концерту, щоб насолодитися грандіозним провалом сина, він побачив щось неймовірне: Шанні блискуче диригував оркестром, а розчулені клакери аплодували йому разом з усіма відвідувачами. Так народився «король вальсів». Це був неймовірний тріумф.
Звісно, в голову звичайного радянського школяра не вміщалася настільки неймовірна підлість: наймати спеціальних клакерів, щоб зірвати прем’єрний виступ власного сина — це як?! На що це схоже?! А раптом недобросовісні творці серіалу про Штраусів просто вигадали таку неоковирну історію?..
На жаль, розпитати учительку співів про предмет моєї зацікавленості не було можливості: на той час стара (ще моя) «співачка» звалила за кордон на ПМЖ, а підходити з дурнуватими запитаннями до нової «співачки», яка мене вже не навчала… Ні, я не ризикнув. Але поступово, обхідними шляхами довідався: Штраус-батько і справді був налаштований проти сина та робив усе можливе, аби майбутній «король вальсів» провалився! Й навіть позбавив Штрауса-молодшого спадщини…
Що ж до клакерів, то ця, з дозволу сказати, професія з’явилася ще завдяки… давньогрецьким драматургам! У Давньому Римі клакери називалися або «theatrales operae», або «fautore». Нікуди не ділися клакери і в добу Відродження, і в Новий Час. Особливо процвітало клакерство в Парижі у XVIII-XIX століттях. Тоді на клаках трималося багато митців: у потрібний момент свої клакери аплодували, охкали, непритомніли від «захвату» тощо.
Існували незалежні збіговиська клакерів, які займалися своєрідним рекетом: пропонували митцеві відкупитися — інакше погрожували зірвати виставу. Працювали «з фантазією та з вогником». Наприклад, існувала жіноча клака, яка відвідувала театри з немовлятами. В потрібний момент жінки починали щипати і штурхати дітей настільки «майстерно», що їхні верещання складалися в своєрідні «мелодії», які заглушували основну виставу.
Дізнавшись про все це, довелось переглянути власні ідеалістичні переконання і визнати древню та просту, немов дошка, істину: не все те золото, що блищить! І навпаки: не все те лайно, що лають… І загалом, митцеві обов’язково треба орієнтуватися не тільки на публіку, але й на своє внутрішнє відчуття. Адже нема гарантії, що ти не нарвався на винайняту кимсь іншим клаку, яка має на меті будь-що знищити тебе!.. І якщо вже нарвався на клакерів — то здолати їх можна лише власною впертістю й повним ігноруванням.
До речі, це усвідомлення стало мені в нагоді, коли на один з моїх перших публічних письменницьких виступів, що відбувався в кафе-театрі «Колесо», що на Андріївському узвозі, всупереч наполегливим проханням прийшла моя мама з онукою — моєю трирічною донечкою. Й коли вже почався мій виступ — раптом на всю залу звернулася до малої:
— А поглянь, хто це там виступає?! А це наш тато виступає!.. А що він таке читає?! Ой, які ж дотепні оповіданнячка він читає…
А потім відпустила онуку, яка з верещанням кинулася до татка. Проте я продовжував читати присутній публіці обрані твори, як колись Штраус-молодший диригував оркестром під зойки та верещання професійних клакерів. І мама нарешті була змушена забратися з «Колеса», вкрай ображена моєю «черствістю» й «неповагою до рідних».
Це зараз вона пишається моєю творчістю. А колись ну ду-у-уже не хотіла, щоб її син займався красним письменством! Й свідомо чи несвідомо мама діяла, але що її дії вкладалися в усі канони клакерства — це точно.
Втім, життя не стоїть на місці, й наприкінці ХХ — на початку ХХІ століть старе явище отримало друге дихання в нових, ще більш масштабних формах. Колись заради цікавості я відвідав три ток-шоу «Табу» Миколи Вересня й одну «Лінію конфлікту» Маши Єфросініної. Отож мав можливість побачити на власні очі, коли і як «диригенти» керують аудиторією в студії, а коли вже заведена студія реагує самостійно. В будь-якому разі, висновок зробив простий: іноді нав’язливо, іноді не дуже нав’язливо керована студія відіграє роль старої недоброї клаки, на якій і тримається те чи інше шоу!
З розвитком мережі Інтернет та особливо з появою ботів клакерство трансформувалося вже у дві самостійні гілки:
- — в «піар» — якщо когось або щось необхідно підтримати;
- — в «тролінг» — якщо когось або щось необхідно завалити.
Пригадую, що на межі 2000-х та 2010-х років сучасна українська фантастика раптом (хоча чому, здавалося б, раптом?..) зіткнулася з т.зв. «тусівкою», яка нещадно тролила українських авторів і навпаки — піарила авторів російських. Мали також свої «фан-групи» й окремі письменники. Ну, а хто такі «ольгінські тролі» та які цілі перед ними стоять — гадаю, можна не пояснювати. Насправді треба розуміти одне: все це — старе недобре клакерство, якому кілька тисяч років. Нехай же найупертіші здолають його!..
Тимур Литовченко