Погляд з євродивану на 18.02.2014 (Частина 1)

Уперше опубліковано: 19.02.2021

Автор — Тимур Литовченко

Довго вагався, чи варто описувати свої спогади від того виснажливого дня?! Бо мій погляд є трохи відстороненим — я ж дивився на все з ліжка!.. Що в цьому такого видатного, героїчного?! Проте шановний Anti–Colorados таки вміє бути дуже переконливим. Ну що ж, читайте…

Біжи до своєї мети!
Якщо не можеш бігти — йди до своєї мети.
Якщо не можеш йти — повзи до своєї мети.
Якщо не можеш повзти — лягай і
лежи в напрямі своєї мети!..
(Приказка)

На той момент, коли Революція Гідності досягла свого піку, я не ходив вже півроку, переніс вже дві операції (спочатку на лівому — менш ушкодженому гомілкостопному суглобі, потім мені по кісточках збирали правий гомілкостоп, вщент з’їдений деформуючим арторозом) й готувався до третьої (попередньо призначеної на березень 2014 року). Окрім того, не маючи змоги в інший спосіб позбутися такого «баласту», шеф-редактор нашого журналу розпорядився ліквідувати посаду головного редактора, яку я обіймав. Єдине, що мені лишалося, зважаючи на ситуацію — то це оголосити диван, до якого я був прикутий, ЄВРОДИВАНОМ і лежати на ньому в напрямі Євромайдану.

У рамках наявних можливостей, я знайшов «Диванну сотню», де мене приписали в групу такої собі львів’янки Ольги С., перед нами поставили завдання писати коментарі та лайкати матеріали на підтримку Майдану. Наша керівниця пані Ольга, як згодом з’ясувалося, колись брала участь в русі «Відсіч». Я покопався в мережі, знайшов та переслав їй те, що свого часу писав про цей анонімний рух. А також скинув посилання на обрані статті з сайту «Новий ПіК», на свіженьку публікацію на «Главкомі». Насамкінець, накидав посилання на наявні в мережі піратські копії моїх художніх творів…

Ознайомившись із надісланим, пані Ольга погодилася, що каменти і лайки — це трошки не мій рівень. Попросила писати якомога більше про Євромайдан і неодмінно надсилати їй гіперпосилання на всі мої публікації на «Новому ПіКу» та на «Главкомі». На тому й дійшли згоди.

Щодо подій 18.02.2014, то затію Коордради Євромайдану я вважав жахливою тактичною помилкою. Адже концептуально розглядав Майдан як «Січ ХХІ століття». Січ була потужною і майже непереможною, коли стояла на місці. Коли ж найбільш боєздатна частина козаків формувала загін і вирушала в похід — на Січ могли напасти і навіть зруйнувати її… Аналогія із запланованим на 18.02.2014 «походом» під Верховну Раду напрошувалася сама собою, про що я відверто написав пані Ользі ще напередодні. Вона відповіла, що рішення ухвалене, і ніщо його не змінить.

Тоді я зробив крок відчаю: написав абсолютно авантюрний матеріал, в якому спробував обрахувати «людську базу» Революції Гідності, виходячи з приблизної кількості учасників Євромайдану, Автомайдану та регіональних Майданів. З моїми підрахунками виходило, що за всіма названими людьми «в тилу» стоїть ще 6,5-9 млн осіб. Звідси головне питання: чи настільки міцні яйця у Януковича, щоб покласти в землю та/або розпихати в концтабори 7-10 млн народу — причому швидко й рішучо?! Бо щоб вчинити таке, треба бути жорстокішим від Сталіна, Мао і Пол Пота…

Ясен перець, методика моїх розрахунків була спірною і жодної серйозної критики не витримувала. Але я знав, що з боку Антимайдану мої матеріали на «Новому ПіКу» читають. Оприлюднивши статтю увечері 17.02.2014, я розраховував на внесення хоч якогось сум’яття в лави по той бік барикад. Бо там явно недооцінювали «людську базу» Революції Гідності. Реакцію отримав вже глибоко вночі з 17 на 18 число. Мене обзивали авантюристом, самовпевненим дурнем і т.ін., але в самому тоні відгуків відчувалося: опоненти замислилися… і таки здригнулися, уявивши масштаб майбутньої сутички. Чого я, власне, і домагався.

Зранку 18.02.2014 я отримав скандал від дружини й дочки: вони вимагали, щоб я припинив писати «всякі статейки» на підтримку «майданутих», бо через мою необачність до нас додому прийде міліція, і нас усіх посадять — а я ж між двома операціями й навіть ходити не можу!.. У відповідь я зробив великі очі та запропонував перевірити мою Фейсбук-сторінку — а на Мордокнижку я завбачливо нічого не постив… а про блог на «Новому ПіКу» мої жінки нічого не знали. Коротше, відбрехався… Далі дружина й дочка пішли на роботу, сидіти зі мною приїхала моя мама, і я нарешті увімкнув «Еспресо TV».

Розуміючи, що той день стане епохальним для історії України, я паралельно розігнав ще й PhotoShop. Коли бачив щось цікаве — давив на клаві PrintScrn, після чого зберігав копію екрану із вказанням дати й часу та коротким коментарем. Деякі з цих телекартинок (не всі) згодом я вмістив у фотоальбомі на ФБ. Разом з іншими матеріалами, вони стали в нагоді при роботі над завершальним розділом «Книги Нових Сподівань. 2005-2014» — десятої книги нашої художньої історичної епопеї «101 рік України».

(Далі буде)