Автор — Тимур Литовченко
Протести в Білорусії повільно, проте невідворотно дійшли до певної межі й учора, 19 вересня 2020 року нарешті перетнули її. Маю на увазі те, що журналісти вже встигли назвати «одним з найбрутальніших розгонів опозиції, яка вийшла протестувати проти президента Олександра Лукашенка». За даними білоруських силовиків, у Мінську було затримано 430 учасниць жіночого маршу, з яких 385 на момент написання матеріалу вже відпустили. Водночас, 45 жінок лишаються під вартою. Повторюю: це — межа. «Червона лінія», яку перетнули. І ось чому…
Одного разу в коментарях на «Лінії Оборони» виникла суперечка: мовляв, яку цінність може являти собою для нас відомий радянський бард Володимир Висоцький?! Чого такого видатного він написав?! Насправді багато чого. Зокрема, ось такі рядки, з яких починається його пісня до к/ф «Інтервенція»:
Как все мы веселы бываем и угрюмы,
Но если над выбирать, и выбор труден —
Мы выбираем деревянные костюмы.
Люди. Люди. Люди…
Розумієте?! Біда не в тому, що людина смертна. І не в тому навіть, що іноді людина раптово смертна, як нарікав відомий літературний герой. На мою скромну думку, як найбільше щастя, так водночас і найбільше нещастя людини в тому, що ніхто з нас не вільний від соціуму, з яким поєднаний незліченними зв’язками. А отже, яким би геніальним прозорливцем ти не був, на яку б віддалену перспективу не мислив — але зовнішні обставини рано чи пізно візьмуть над тобою гору…
Причому таке іноді стається свідомо, заради збереження певного суспільного статусу. Наприклад, чому випив отруту філософ Сократ? Хіба важко було йому втекти з рідних Афін, щоб тишком-нишком жити собі відлюдником, віддаючись улюбленому заняттю — філософії?.. Але ж ні: Сократ навпаки спокійно витримав судовий процес, далі приніс жертву Асклепію (тим самим демонструючи, що сприймає смерть як зцілення) і спокійно проковтнув чи то цикуту, чи болиголов… Так само байкар Езоп випив отруту, щоб прийняти смерть як вільна людина, а не як раб. Джордано Бруно відправився на вогнище, так і не зрікшись власних поглядів. І навіть багато хто з Салемських відьом, як було доведено згодом, вдавався до самообмови, аби лиш померти в статусі відьми, наганяючи жах на сучасників. А що вже говорити про знаменитий оркестр «Титаніка», який грав до останньої миті, тільки б створити видимість спокою під час катастрофи!..
Всі ці смерті при бажанні можна називати дурнуватими, бо в кожному із зазначених випадків людина розставалася з життям заради чогось невловимо-ефемерного. Справді, що таке соціальний статус у порівнянні з найвищою цінністю — з життям?! І хіба не сказано в Біблії (Еккл. 9:4): «…краще собаці живому, ніж левові мертвому»?! Так, сказано. Але з іншого боку, навіщо було Христу де-факто добровільно відправлятися на ганебну смерть через розп’яття?! Він же знав, що порушує «закон про велич кесаря» Римської імперії, а тому підлягає смерті через розп’яття!.. Навіть якщо не враховувати пояснення релігійне («Своєю смертю смерть подолав»), існує просте світське пояснення: тільки у такий спосіб Ісус міг лишитися в історії Великим Вчителем, який приніс людству нове вчення, нову проповідь Любові…
Отже, іноді людині не лишається іншого виходу, окрім смерті. Навіть якщо смерть ганебна. Бо мертвий лев втрачає життя, проте зберігає свій лев’ячий статус — а далі вже доля розсудить, що з цього вийде. От саме таке завданнячко доля несподівано підкинула білорусам. Але чи так вже несподівано… І в чому це завданнячко полягає?
Повернімося до згаданого вище прецеденту з «Титаніком». Відомо, що пасажири знаменитого океанічного суперлайнера поділялися на три класи. Отож аналізуючи співвідношення різних категорій загиблих в розрізі цих класів, з’ясувалося дещо несподіване: питома вага врятованих жіноцтва серед пасажирів першого класу була незрівнянно вища, ніж серед пасажирів третього класу. Звісно, можна заперечити, що екіпаж робив усе можливе саме для порятунку багатіїв, тоді як голоту до останнього утримували на кораблі… От тільки статистика — річ уперта. А згідно до статистичних розкладів, заможні чоловіки нерідко вважали за краще потонути, але врятувати своїх жінок. Тоді як серед незаможників діяло інше правило: рятувався міцніший і спритніший — отже, перевагу тут мали чоловіки…
Але при чім тут Білорусія?! А при тому, що вчора ОМОН затримав понад чотири сотні учасниць жіночого маршу. Повторюю: менти нахабно «погвинтили» понад 430 жінок, з яких 45 залишили під вартою — отож цікаво, в який спосіб і чим відповідатимуть їхні рідні та близькі чоловіки?! Не можу навіть припустити, що всі затримані є войовничими феміністками (на кшталт наших FEMEN’ок) чи гордовитими одиначками, які не мають чоловіків, братів, батьків і дітей… А якщо мають — то їхні рідні та близькі чоловічої статі мусять зробити все можливе для порятунку затриманого жіноцтва.
Тут можна вести мову про закони навіть не людського соціуму, а про загальну біологічну закономірність. Бо для будь-якого біологічного виду, розділеного на статі, найціннішими є ті, хто народжує (відкладає яйця або личинки) та більше вкладається у виховання потомства. Якщо статі дві — то ціннішими є самиці. Якщо статей більше (як у бджіл чи мурахів) — найціннішою є «королева».
Ця закономірність абсолютно справедлива і для людства на всіх стадіях його розвитку — від далеких мавпоподібних предків до сучасних homo sapiens sapiens. Причому чим вища стадія розвитку конкретного соціуму, тим чіткіше витримується ця закономірність — що демонструється, зокрема ґендерним розрізом статистики врятованих після катастрофи «Титаніку».
Таким чином, погано вже те, що білоруські чоловіки не унеможливили вчорашнє затримання 430 своїх жінок. Але це ще півбіди: за самою своєю організаційною специфікою то був жіночий марш — гаразд, хай так! Однак тепер склалася просто кричуща ситуація: менти залишили під вартою майже півсотні жінок, у яких є купа родичів-чоловіків… що тепер робити останнім?! Ясна річ, менти «гвинтили» протестувальників і раніше. Та коли вони затримують (і катують) чоловіків — це діло таке: з біологічної точки зору, чоловіча стать — це «витратний матеріал». Чоловіки ризикнули здоров’ям, нарвалися на неприємності, програли… Хай як цинічно це звучить — але на те вони й чоловіки, щоб свідомо йти на ризик і або вигравати, або програвати, якщо вже так складається.
Та коли ризикують свободою, здоров’ям і навіть життям білоруські жінки?! Тут вже білоруські чоловіки мусять розкваситись на деруни — але якнайшвидше повернути своїм жінкам свободу! Усім сорока п’яти!!! І не просто повернути — а зробити так, щоб ОМОНівцям наступного разу неповадно було зазіхати на свободу їхніх жінок.
Чудово розумію, в чім тут проблема. Був такий культовий громадський діяч — Махатма Ганді, який начитавшись Бгагавад-гіти, наситившись ідеями Льва Толстого й Генрі Девіда Торо, як засіб боротьби за власні ідеали обрав ненасильницький опір, або сатьяграху. Саме Махатмі Ганді належить знаменита формула: «Спочатку тебе ігнорують, потім над тобою сміються, потім з тобою борються, потім ти перемагаєш».
Що ж, усе це добре. Навіть дуже добре і красиво!.. От тільки не варто забувати, що той-таки сер Вінстон Черчилль зазначав, що «видовище Ганді» викликає у нього тривогу й огиду. А Джордж Орвелл вважав, що прагнення Ганді до «святості» можна кваліфікувати як антигуманне… саме через готовність пожертвувати життям близьких заради власних ідеалів!..
Таким чином, я розумію, що білорусам дуже-дуже хочеться зберегти мирний — буквально «гандійський» характер їхніх виступів. Тим паче, 385 затриманих учасниць жіночого маршу вже милостиво відпустили… Розумію, що білоруси мають право діяти в той спосіб, який їм миліший. От тільки ситуація склалася вельми неординарна! І від стилю реакції білоруських чоловіків на поведінку ОМОНу залежить, з яким класом потопаючого «Титаніка» співвідносити все їхнє суспільство:
- — якщо вони стурбовано очікуватимуть, доки ОМОН зволить відпустити затриманих жінок — це «третій клас»;
- — якщо вживатимуть хоча б якихось активних дій для звільнення жінок — це «другий клас»;
- — якщо не просто доможуться звільнення затриманих жінок, але й поставлять ОМОН на належне місце — це «перший клас».
Звісно, не допустити всього цього було б найліпше, але якщо вже допустили — треба діяти в тому просторі варіантів, який склався де-факто. Відмашка була дана учора ввечері. Відтоді час пішов. А 45 жінок — це далеко не 0…
Події української Революції Гідності можна розцінювати по-різному. Однак безсумнівним є те, що Євромайдан почався з побиття студентів в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року. Так, тоді дорослі не вберегли дітей від побиття… Так, це теж виглядало як зазіхання на не просто загальнолюдських, а загальний біологічний принцип — як замах на «молодняк»… Але й відповідь українського суспільства не забарилася, і вже 1 грудня 2013 року український «Беркут» був поставлений на місце. Це й була реакція здорового цивілізованого суспільства за «першим класом».
До речі, щоб хтось не подумав, нібито я просто зайвий раз пропагую Євремайдан… Чули про демонстрацію на Розенштрасе в Берліні?! Якщо не чули, то дізнайтеся, що 27 лютого 1943 року гестапо почало заарештовувати євреїв, які на той час ще залишалися в місті. Їх мали направити в транзитні табори для подальшої депортації в «табори смерті». Велику частку з понад 8000 заарештованих складали чоловіки й жінки зі змішаних німецько-єврейських сімей, їх усіх (близько 2000 осіб) помістили в колишню єврейську богадільню на вулиці Розенштрасе.
Вже ввечері 27 лютого під стінами будівлі зібрався натовп родичів (чоловіки, дружини й інші близькі), які почали вимагати звільнення затриманих. Поліція неодноразова закликала протестувальників розійтися — проте марно: якщо хтось і полишав пікет — то невдовзі повертався знов… У підсумку, 2 березня 1943 року почалося поступове звільнення затриманих, і протягом наступних тижнів майже всі 2000 арештантів опинилися на свободі. Навіть ті 25 осіб, яких 5 березня відправили в Аушвіц (Освенцім) — були повернуті та звільнені… Ще раз підкреслюю:
- — місце дії — Берлін (столиця нацистського Третього Райху);
- — силові структури, з якими мали справу протестувальники — це СС та гестапо;
- — час дії — ІІ Світова війна, починаючи з кінця лютого 1943 року…
Не хилий прецедент, чи не так?! Звісно, пікетувальники не штурмували колишню богадільню, перетворену на транзитну в’язницю. З іншого боку, тоді вірувала ІІ Світова війна, а під час воєнного стану штурмувати в’язницю ніхто б не наважився, постійний пікет — це межа протестних дій. З третього боку, під тиском протестів 25 осіб повернули навіть з «табору смерті»…
А Білорусія зараз ні з ким не воює.
А 45 жінок і досі перебувають в ментівських лапах.
Й нема гарантії, що подібне не повториться знов і знов!..
Отже, мирна ненасильницька революція і винайдена Махатмою Ганді сатьяграха — це добре… Однак іноді життя з розмаху тикає тебе в простий немов дошка вибір: ти або homo sapiens sapiens — або хамо соплієнс. І якщо вже ситуація дійшла до такої розвилки — будь ласка, обирай, куди звертати під лукавою посмішкою Махатми: до розумних чи до красивих… Третього, на жаль, не дано.