Автор перекладу: Світлана
Наведений нижче текст буде у формі неочевидного запитання, відповідь на яке кожен може дати собі самостійно або не гаяти на це час і вважати написане нісенітницею. Сьогодні, напевно, немає жодного нашого каналу новин, у якому не було б повідомлення про загибель нашого молодого пілота, який виконував бойове завдання на літаку F-16. Що характерно, в жодному з повідомлень немає опису обставин загибелі, і змістовою частиною повідомлень була саме загибель пілота конкретного літака.
Нагадаю, це вже другий випадок загибелі пілота літака цього типу. І коли це сталося вперше, я особисто тоді писав про те, що війна й не думає закінчуватися, і тому треба дивитися на речі тверезо й розуміти, що це не остання втрата такого плану. І от учора загинув ще один пілот. А тепер – погляд на цю ситуацію з іншого боку.
Вчора довелося скористатися послугами Київського метрополітену, і на одній зі станцій, на якій є перехід, попереду ескалатором піднімався військовий, допомагаючи собі двома милицями-паличками. У цьому місці підйом на перехід організовано ескалаторами, а спуск – сходами. Зі стану його камуфляжу можна легко зрозуміти, що до шпиталю він потрапив із передка і, швидше за все, це в нього було бойове поранення. Словом, я його випередив і зупинився біля сходів, бо могла знадобитися допомога.
Та де там: до нього підійшов молодий хлопець і запропонував допомогу, а слідом за ним зупинилися двоє дівчат явно з цією ж метою, тож тут відразу утворилася черга з тих, хто вирішив взяти участь. Військовий явно цього не чекав, але оглянув усіх присутніх і, подякувавши, заявив, що лікарі йому рекомендували ходити, і тому він сам спуститься. І справді, обережно став спускатися вниз без допомоги і драматизму. Невідомий воїн відбувся пораненням і явно розходжується з тим, щоб повернутися у стрій.
Ще один епізод. Кілька тижнів тому довелося чекати людину, з якою домовилися зустрітися на Майдані. Людина затримувалася через тривогу, а я пройшовся по алеях під Стелою. Ці місця знайомі мені з двох Майданів, але зараз це зовсім інше місце. Виглядало воно на той момент приблизно так, як зображено на заголовному фото.
Десь були таблички з фотографіями та іменами, але здебільшого – безіменні прапорці. Деякі підрозділи мають власні галявинки прапорців, і це суцільний килим, куди помістилося далеко не все, що ховається під терміном «втрати». Скільки з цих людей загинуло так, що їхній подвиг взагалі ніхто не зміг побачити чи відзначити? Скільки з них пішли мовчки, знаючи про те, що ось зараз вони бачать останній промінь сонця і, напевно, роблять останній подих? І це загалом нікому не цікаво, особливо пресі. Вона має інші, більш злободенні теми, наприклад, про Порошенка, який… і далі – за списком.
І ось виникає запитання: чи має взагалі хтось право виділяти загибель одного нашого воїна, роблячи з цього просто суцільний потік новин і взагалі ніяк не цікавлячись тим, як загинули ось ці воїни, символом загибелі яких залишилися прапорці на Майдані? Це що ж, треба загинути в імпортному літаку, щоб отримати таке висвітлення? А якщо пілот загинув на МіГу, наприклад, то це вже не цікаво? Або якщо загибель спіткала в імпортному танку? А якщо не в імпортному? Ось така філософія вийшла із сьогоднішньої новини.