Автор — Тимур Литовченко
Шановний Anti-Colorados присвятив цілу низку матеріалів темі участі Франції в ІІ Світовій війні. Поза сумнівом, матеріали ці дуже цінні та вкрай потрібні… Однак всі вони висвітлюють ситуацію лише з точок зору власне військової, а також політичної й дипломатичної (укладання міждержавних альянсів). Я б хотів натомість торкнутися мистецького аспекту: все ж таки він значно ближчий до «духовної війни» — насправді найвищого, найпотужнішого прояву цього феномену…
Любов була взаємною
Не знаю, наскільки вірно я розумію стратегічний задум першого консула Французької Республіки, а згодом французького імператора Наполеона І Бонапарта, але створюючи одну з найбільших, найосяжніших імперій в історії, він серйозно взявся за реформування «старенької Європи». Реформи відбувалися збалансовано. З одного боку, дуже прогресивний для свого часу Code Napoléon був імплементований в законодавчі системи різних європейських країн, що позитивно позначилося на формуванні їхнього сучасного обличчя. З іншого боку, традиційні підвалини, на яких розвивалося суспільство кожної країни, включеної до складу Першої Імперії, по можливості зберігалися. Повторюю, це моє розуміння, й якщо я щось наплутав — нехай шановний Anti-Colorados(який, на відміну від мене, бував у Парижі й навіть відвідував могилу Наполеона) мене виправить…
Але якщо все це так — то вони мали можливість порівняти політику Гітлера щодо підкорених територій після завоювання Франції в період з 10 травня по 22 червня 1940 року з тією політикою, яку на початку ХІХ століття французький імператор Наполеон. І що ж вони могли бачити?! Чи відновлювалося нормальне життя на окупованих територіях? Відновлювалося. Чи експлуатував Гітлер ресурси підкорених територій на користь своєї імперії — Третього Райху?! Безперечно. А чи робилося це в режимі безкоштовних реквізицій?! Ні, все робилося дуже цивілізовано.
Далі, чи формувалися військові підрозділи на національній основі? Так, почалося все ще в липні 1941 року, потім навербовані добровольці були перекинуті на Східний фронт — в окупований вже Смоленськ. В 1943 році був сформований Légion des Volontaires Français (LVF) — «Легіон французьких волонтерів проти більшовизму». Після низки трансформацій, в лютому 1945 року цей Легіон перетворився на більш відому у нас 33 Waffen-Grenadier-Division der SS «Charlemagne».
Чи мали місце якісь виняткові звірства німців на окупованих ранцузьких територій? Найбільш відомим у нас є масове вбивство мирного населення в Орадур-сюр-Глан 10 червня 1944 року. Інші прецеденти такого ж рівня можна буквально перерахувати по пальцях: масове вбивство в Тюлі (до речі, здійснене тією ж 2 SS-Panzerdivision «Das Reich» і в тому ж червні 1944 року — в зв’язку з висадкою військ союзників у Нормандії); Аскський розстріл есесівцями мирних жителів у ніч з 1 на 2 квітня 1944 року… Ну, хіба що різанина англійських військовополонених в Ле-Парадіз, здійснена 3 SS-Panzer-Division «Totenkopf» 27 травня 1940 року. І все…
Звісно, якщо не враховувати зачистку окупантами євреїв, ромів та інших «унтерменшів» — але останній аспект не те щоб зачіпав французів за живе… точніше, майже не зачіпав. Головне, що за виключенням окремих аспектів, в цілому окупована гітлерівцями Франція залишалася французькою по своєму духу настільки, наскільки це було можливо. Більш того, цим витонченим французьким духом німці з задоволенням насолоджувалися! І з населенням окупованих територій поводилися дуже коректно, зокрема з жінками — виключно галантно. Відверті звірства СС почалися аж навесні та влітку 1944 року — а до того протягом 4 років окупація протікала тихо-мирно…
Годі й дивуватися, що велика (якщо не сказати — переважна) кількість митців почувалася під владою німців дуже комфортно. Та й хіба могло бути інакше, якщо продовжували друкуватися французькі часописи, виходили друком книжки, працювали театри, знімалися кінофільми, відбувалися виставки образотворчого мистецтва?.. Французька культура квітнула на радість як окупованим, так і окупантам — тоді в чім проблема?!
В якості прикладу перегорнемо сторінки біографій… наприклад — хоча б трьох тогочасних французьких митців:
- Едіт Піаф — багато та плідно концертувала в період окупації. Культовий французький поет і режисер Жан Кокто запропонував співачці роль у своїй п’єсі «Байдужий красень». Вперше вона була показана в сезоні 1940 року й мала великий успіх. В 1941 році режисер Жорж Лакомб зняв за цим твором фільм «Монмартр на Сені», в якому Піаф зіграла головну роль.
- Жан Кокто — в період окупації в паризьких театрах були поставлені 5 його нових п’єс. Після звільнення Франції культовому режисеру вдалося уникнути публічного осуду, хоча він ніколи не каявся в своїх симпатіях до німців. І навіть продовжував підтримувати товариські стосунки з такими палкими прихильниками нацизму, як скульптор Арно Брекер і режисерка Лені Ріфеншталь.
- Жан Маре — під час окупації грав у театрі Шарля Дюллена. Також актор знявся у 5-ти кінострічках: «Le pavillon brûle» (1941 рік), «Carmen» та «Le Lit à colonnes» (1942 рік), «L’Éternel Retour» та «Voyage sans espoir» (1943 рік).
Загалом-то, я не люблю пхати носа в нюанси чужого інтимного життя… проте в даному разі це має принципове значення. Отож мимоволі змушений підкреслити, що красень-актор Жан Маре був бісексуалом і прожив з тезкою — Жаном Кокто чверть століття, аж до смерті останнього в 1963 році. Але ж відомо, що нацисти відправляли гомосексуалістів до концтабору, прикрашаючи строкату роби таких в’язнів рожевими трикутниками! В такому разі виходить, що окупанти свідомо заплющили очі на витівки цієї солодкої парочки витончених французів!..
Ну що ж — любов була взаємною.
В усіх відношеннях: як у Маре з Кокто — так і у французів з німцями.
Віяння змінилися
Таким чином, той самий знаменитий епізод в культовому радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни», коли штандартенфюрер СС Макс Отто фон Штірліц у присутності свого «підопічного» пастора Фріца Шлага не тільки слухає по авторадіо виступ Едіт Піаф, але й називає останню «великою співачкою», яка переживе свій час — насправді не містить жодного натяку на якусь «неправильність думок» гера полковника. Адже німці любили й цінували Піаф, вона теж почувалася комфортно в товаристві окупантів, охоче фотографувалася з ними… Все «вась-вась» і «тіп-топ»!..
Але така любов процвітала лише в 1940-1944 роках. Надалі ж, починаючи з червня 1944 року, війська союзників поступово просувалися з Нормандії на інші французькі території. Зі звільненням Ельзасу й Лотарінгії в грудні 1944 року деокупація Франції переважно завершилася, хоча окремі території лишалися під контролем німців аж до повного завершення бойових дій на Європейському континенті.
Отут у французів і спалахнув «японський сором» в дуже відвертих і неприхованих формах! Помічені в колабораціонізмі персони у кращому разі піддавалися тотальному громадському остракізму, в гіршому разі — потрапляли за ґрати або навіть страчувалися. Іноді без особливих формальностей у вигляді суду і слідства… на рівні лінчування.
На мою скромну думку, подібні прояви остракізму засвідчують, що під час окупації французи в масі своїй були налаштовані до німців дуже навіть лояльно. А вже після звільнення союзниками, коли віяння змінилися, вони взялися настільки несамовито викривати й засуджувати найбільш відвертих колаборантів тому, що ментально «переносили» на жертв свою власну провину — і таким чином, нібито «самоочищувалися» у власних очах…
Але «самоочищення» — це добре. А от як бути з країною в цілому?! З чотирма в цілому мирними роками життя під п’ятою цього пекельного виплодка — Адольфа Гітлера?! Тим паче, Франція була зарахована до лав країн-переможців нацизму, а генерал Шарль де Голль став «совістю нації»… З чим реальне минуле країни не стикується жодним чином.
Ну що ж, якщо не стикується — то його потрібно зістикувати силоміць! А для цього всі засоби годяться. Особливо мистецькі. А з арсеналу мистецьких засобів найбільш придатним є кіно, яке Володимир Ульянов-Ленін називав «найважливішим» з усіх видів мистецтва — разом з цирком, ясна річ…
І почалося!..
Своєрідною «пробною кулькою» тут можна вважати кінострічку «Бабетта йде на війну», знятою режисером Крістіаном-Жаком в 1959 році. Так-так, це той самий Christian-Jaque, який зняв згаданий вище к/ф «Кармен» з Жаном Маре в ролі дона Хозе… але в даному разі нас цікавить вже його повоєнний доробок. Безперечно, колосальну роль у створенні «Бабетти…» відіграла вже відома на той час Брижит Бардо. Причому не тільки на екрані: акторка вщент розкритикувала перший варіант сценарію, буквально закресливши кожну сторінку червоним олівцем і написавши наприкінці, що «не бажає зніматися в такому лайні».
Отож сценарій був кардинально переписаний, і в підсумку глядачі побачили веселу історію про те, як наївна провінціалочка, яка приїхала працевлаштовуватись прибиральницею в публічний дім, спочатку стає рядовим у військовому штабі емігрантів-французів, а потім відіграє центральну роль в спецоперації з викраденні нацистського генерала фон Аренберґа й відправці його літаком до Великої Британії. Завдяки чому зривається знаменита операція нацистів «Морський Лев».
У загальних рисах, стрічка приблизно нагадує улюблене кіно Йосипа Сталіна — «Подвиг розвідника». Тільки знято все в комедійному ключі: з «вибуховими» цигарками, придурком-гестапівцем оберштурмфюрером «татусем Шульцом» (колишнім пацієнтом психіатричної клініки), специфічними жартиками на кшталт «Якщо німці й покладуть нас на лопатки — то небезкоштовно!» (вигук бандерші публічного дому, з яким Бабетта полишає Францію) тощо. І звісно ж — з весільними дзвонами на бекґраунді: бо головна героїня ще й виходить заміж за хороброго молодого дворянина!
При цьому в «Бабетті…» все ще присутня достатня кількість доволі-таки реалістичних елементів. Наприклад, чітко видно, що в боротьбі з нацистами французи відверто пасуть задніх, тоді як вся ініціатива належить англійцям. А батьки розвідника Жерара де Кресі-Лозера, який супроводжує Бабетту на окуповану територію — герцог і герцогиня налаштовані абсолютно примиренськи й зовсім не розділяють позиції свого сина. Ще один правдивий момент — епізод, коли лейтенант де Кресі-Лозер дивиться на мапу, де позначені поодинокі вогнища Спротиву нацистській окупації…
Але минув відносно короткий час, і в 1966 році на екрани вийшла кінокомедія «Велика прогулянка» за участю блискучого дуету видатних французьких коміків. В основі її сюжету лежить схожий хід: британський бомбардувальник був збитий над окупованою французькою територією, отож екіпаж вистрибнув з парашутами над Парижем. До порятунку двох пілотів підключаються диригент оркестру Станіслас Лефор (Луї де Фюнес) і звичайний муляр Огюстен Буве (Бурвіль). Протистоять їм знов-таки придурки-есесівці, один з яких до того ж потерпає від косоокості. Але що тут нове — то це неймовірна міць руху Спротиву, до якого належить, очевидно, вагома частина трупи паризької Опери.
До того ж, співчуваючі французи знаходяться скрізь і всюди, тому англійці в підсумку успішно перелітають на планерах на територію Віші, супроводжувані диригентом, муляром і двома монахинями. І тут чомусь не враховується, що режим Віші був цілковито колабораціоністським. Тому наскільки безпечно могла б почуватися вся компанія втікачів на тамтешній території — питання відкрите…
Але минуло ще півтора десятиліття, і в 1982 році глядачі дістали змогу потішитися вже зовсім фантастичною комедією «Ас із асів» з незрівняним Жаном-Полем Бельмондо у головній ролі. Пишучи про «фантастичність» цієї стрічки, я анітрохи не перебільшую, бо за сюжетом, Джо Кавальє — колишній льотчик, а нині тренер французької боксерської команди, яка прибула на Олімпійські ігри 1936 року, втягає з Берліна… маленького хлопчика-єврея! Та ще й за допомогою старого друга (колишнього ворога) — офіцера Люфтваффе Гюнтера фон Бекмана вивезти його на особистій автівці Гітлера до сусідньої Австрії!!! Завдяки чому обігрується, в комедійному ключі, тема аншлюсу…
Отак поступово, від однієї кінострічки до іншої французи перетворювалися з лояльних колаборантів на затятих антифашистів… точніше — на антинацистів. Тоді як німецькі окупанти вироджувалися у повних екранних придурків, перемагати яких — справа не тільки весела, але й вельми приємна.
Чесно кажучи, мені здавалося, що в матеріалі «З точки зору мистецтва», присвяченому (1) поведінці французьких митців під час німецької окупації в ході WWII та (2) поступовому перетворенню (засобами кіномистецтва) французів з масових колаборантів на масових героїв Спротиву, я розставив усі крапки над «і». Однак не так сталося, як гадалося…
Шановний пан Юрій в своєму коментарі висунув декілька наступних тез, на які я звернув особливу увагу:
- А як ви уявляєте “правильне” і “несамовите” засудження колаборантів у час, коли окупована вся країна?
- Подивіться на Донецьк, Крим – а чи багато є там людей, що в теперішній час окупації, ведуть несамовите засудження окупантів, чи колаборантів?
- Відповідь одна – якщо ти у окупації, і хочеш жити, а не померти страшною смертю на підвалі/у застінках гестапо, слід поменше висловлювати обурення.
- А піддавати коллаборантів остракізму ПІД час окупації – швидкий спосіб покинути цей світ.
Можливо, у моєму матеріалі таки щось нечітко сформульовано, проте малося на увазі явище, відоме у психології як трансфер або перенесення:
Феномен в психодинамічній психології, несвідоме перенесення раніше пережитих почуттів і відносин, що проявлялися в однієї особи, зовсім на іншу особу — в т.ч. на психотерапевта в ході сеансу психотерапії.
В даному разі, я мав на увазі наступну схему:
- всі громадяни окупованої держави, опинившись в окупації, змушені тією чи іншою мірою співпрацювати з окупантами — це й називається колабораціонізмом;
- після звільнення ті ж громадяни обирають у своєму ж середовищі «жертву» — людину, яка, на їхню думку, співпрацювала з окупантами або особливо тісно й віддано, або в особливо непристойних формах;
- обрана «жертва» піддається несамовитому остракізму — від арешту з наступним офіційним судом (і можливим смертним вироком) аж до моментального самосуду (лінчування) самими громадянами;
- насправді ж «добропорядні» громадяни таким чином переносять (трансфертують) на обрану «жертву» свій власний сором за мимовільний колабораціонізм, а піддаючи «жертву» остракізму з наслідками різної тяжкості — таким чином карають свій перенесений (на обрану «жертву») сором, лишаючись очищеними у власних очах.
Трансфер (перенесення) — це аж ніяк не моя вигадка. Вперше цей феномен був помічений та описаний ще «батьком психоаналізу» — Зиґмундом Фройдом, вивчав його і Карл Юнґ, й інші психологи. Хоча схожа процедура описана ще в Біблії: згідно з єврейським Законом, під Йом Кіпур (Судний День) обиралися дві жертовні тварини, однією з яких був знаменитий цап-відбувайло — на нього символічно перекладалися (!) всі гріхи народу Ізраїлевого, після чого тварину виганяли в пустелю…
Відповідаючи пану Юрію, я навів один з типових прикладів, які справді мали місце на французьких територіях, звільнених від німецької окупації під час WWII. Припустимо, у французькому місті NN, що в 1940-1944 роках перебувало під німецькою окупацією, всі громадяни так чи інакше співпрацювали з окупантами, в т.ч. місцева повія віддавалася німцям. Але після деокупації добропорядні громадяни міста NN хапають місцеву повію, спочатку голять їй голову, потім всіляко принижують, а потім в кращому разі обмежуються водінням по вулицях, в гіршому — фізичною страчують. При цьому «судді» відчувають задоволення від власної «чистоти».
Про подібні прецеденти мені доводилося читати як в художній літературі (роман-епопея «Буря» Іллі Еренбурґа), так і в мемуарах деяких очевидців тих подій. З фотографіями. Є навіть відео на цю тему, отож у кого нерви достатньо міцні — можете переглянути: відео №1, відео №2, відео №3. Втім, якщо ви вважаєте, що такі розправи над «недостойними» француженками мали місце лише в 1944-1945 роках, то помиляєтесь.
Жив у Франції в позаминулому столітті такий виданий новеліст, як Гі де Мопассан (Guy de Maupassant). Моїм улюбленим твором у його доробку є повість «Пампушка» (Boule de suif) — дебютний твір, що одразу ж висунув автора в когорту лідерів французької літератури. Написана повість, як-то кажуть, на основі реального випадку. Якщо хтось не читав «Пампушку» чи не бачив якусь із численних екранізацій новели (наприклад, радянський музичний фільм 1989 року «Руанская дева по прозвищу Пышка» режисера Євгена Ґінзбурґа) — ось коротке викладення сюжету.
Під час франко-пруської війни 1870 року, окупанти-прусаки випускають з Руана диліжанс, в якому серед добропорядних громадян подорожує повія, через гладеньку статуру прозвана Пампушкою. Пасажири диліжансу по-різному ставляться до Пампушки, особливо дві монахині. Однак поступово ставлення до «паскудниці» змінюється на краще. Навіть монахині здаються, коли жінка ділиться з ними наїдками…
Як раптом після необхідної зупинки пруський офіцер відмовляється пропускати диліжанс далі, натякаючи, що зробить це… лише коли Пампушка переспить з ним! Проте повія відчуває відразу до окупантів, а тому відмовляється. Диліжанс затримується. Офіцер-прусак наполягає на своєму… Тоді пасажири, у свою чергу, один за одним починають тиснути на Пампушку: мовляв, віддаватися чоловікам — це «робота» повії. Й навіть монахині навіюють їй, що інтим з прусаком є… «богоугодним» діянням!
Зрештою не витримуючи тиску, Пампушка злягається з окупантом. Задоволений прусак випускає диліжанс. Проте ставлення до повії змінюється кардинально: всі до одного пасажири відсторонюються від «занепалої», яка «заплямувала себе» інтимною близькістю з ворогом! І коли Пампушка зголодніла — ніхто не пропонує їй ані крихти хлібу…
Таким чином, пасажири диліжансу спочатку (1) колективно спонукали повію віддатися офіцеру-окупанту… віддатися проти її волі… й навіть монахині взяли участь у моральному «дотисканні» повії!.. а потім (2) самі ж і засудили за цей «аморальний злочинний акт»… хоча перед тим підкреслювали, що це звичайна «робота» повії і навіть «богоугодне» діяння!.. Та якщо замислитися, то сюжет новели Мопассана не надто відрізняється від «сюжету» самочинних позасудових розправ над француженками — коханками німецьких окупантів у 1944-1945 роках! Ніхто ж особливо не розбирався, що саме спонукало «німецьких підстилок» злягатися з «бошами»!.. Між тим, причини можуть бути найрізноманітніші: від доброї волі та власного бажання — до примусу і найбруднішого шантажу.
Для прикладу, візьмемо відому історію Коко Шанель: в основній статті я не згадав про неї лише тому, що дизайн одягу й парфумерія — це не зовсім мистецтво, а лише дотична до нього сфера. Хоча, можливо, треба було згадати… Отже, з початком WWII Коко Шанель зачинила як свій модний дім, так і всі крамниці: у воєнний час не до модних забавок… Однак у червні 1940 року її племінник Андре Паласе потрапив у полон до німців — отож намагаючись визволити його, модельєрка закрутила роман з аташе німецького посольства бароном Гансом Гюнтером фон Дінклаге. У підсумку племінника звільнили, проте досьє на Коко Шанель в німецькій зовнішній розвідці з’явилося. Через неї німці навіть намагалися (невдало) вийти на контакти з Вінстоном Черчіллем у 1943-1944 роках…
Після деокупації Франції модельєрку звинуватили в шпигунстві та колабораціонізмі й запроторили за ґрати, але за деякий час звільнили (між іншим, за порадою того ж Черчілля) з умовою негайно полишити країну — отож вона перебралася до Швейцарії. А тепер скажіть, що мотивувало Коко Шанель на співпрацю з окупантами? Вірно — бажання звільнити племінника з німецького полону. А далі німецька розвідка просто «почепила на гачок» вже немолоду (у віці «далеко за 50») жінку…
Інший відомий приклад — тепер вже значно ближчий до України: уродженець Києва Серж Лифар. З початком ІІ Світової війни він залишився в Парижі. Під час німецької окупації поставив такі шедевральні балети, як «Ромео і Джульєтта» (1942 рік) та «Сюїта в білому» (1943 рік). Також писав статті для «Паризького вісника». За спецзапрошенням доктора Геббельса, Серж Лифар відвідав Берлін, де від імені «французького мистецтва» обговорював організацію видовищ в новій Європі. Коли Адольф Гітлер оглядав будівлю паризької Опери — балетмейстер зустрів фюрера біля парадних сходів, щоб разом з усім почтом провести по всій будівлі.
Французький Спротив у Лондоні заочно засудив Лифаря до страти за колабораціонізм. Після деокупації Франції він був змушений полишити країну — отож в 1944-1947 роках очолював «Новий балет Монте-Карло». Повернувся до Парижу лише після того, як Національний французький комітет з питань «чистки» скасував попереднє обвинувачення. Далі, в 1947-1958 роках працював у паризькій Опері, як і раніше…
Хто не в курсі: нині в Києві, у Деснянському районі є вулиця Сержа Лифаря — колишня вулиця Олександра Сабурова. Окрім того, в Україні проводиться Міжнародний конкурс балету ім.Сержа Лифаря.
В чому полягала його провина?! В тому, що з Геббельсом зустрічався й обговорював якісь мистецькі питання?.. Що Гітлеру влаштував персональну екскурсію театром, в якому працював?.. Тим не менш, знадобилося 3 роки, аби розібратися і зняти обвинувачення. Та й невідомо, що саме вплинуло на рішення Нацкомітету з питань «чистки»: відсутність складу злочину (як кажуть юристи) — чи все ж таки величезний талант балетмейстера…
Але ж згаданого в основній статті Жана Кокто в колабораціонізмі загалом ніхто не звинуватив, хоча драматург і товаришував відкрито з такими німецькими митцями, як скульптор Арно Брекер та режисерка Лені Ріфеншталь! Тоді виходить, що Кокто просто пощастило уникнути осуду, Коко Шанель і Лифарю до певної міри не пощастило, а пересічним «німецьким підстилкам» не пощастило зовсім!!! Просто тому, що за жінок не було кому вступитися так, як за Коко Шанель вступився Черчілль, а за Лифаря — Нацкомітет з питань «чистки». Хоча вимушене шпигування на користь Німеччини (Коко Шанель) і контакти з бонзами Третього Райху (Лифар), по ідеї, не менш огидні, ніж інтим з німецькими окупантами.
Отже, як бачите, проблематика колабораціонізму дуже заплутана. А нам, українцям, цієї проблеми ніяк не уникнути: адже рано чи пізно окуповані території Донецької й Луганської областей будуть звільнені, Крим повернеться до складу України — а тоді нам доведеться розбиратися з нашими власними громадянами, які співробітничали з рашистськими окупантами. Хочеться сподіватись, що це у нас вийде значно краще і більш справедливо, ніж це вийшло у французів наприкінці ІІ Світової війни.