Автор: Тимур Литовченко
Що би хто не казав, а прискіпливо вивчати біографії видатних особистостей таки корисно. Бо часом можна наштовхнутися на такі подробиці, що абсолютно перевертають уявлення як про саму особистість, так і про звичаї давніх часів.
Коли я був ще маленьким радянським піонером та навчався у звичайній радянській школі, то російській літературі у нас приділялося значно більше уваги, ніж українській. А там — в тій самій культовій російській літературі існував свій усталений пантеон майстрів красного письменства, де кожному відводилося абсолютно своє, чітко визначене місце, посунути з якого класика не могли жодні тектонічні зсуви в системі шкільної освіти. Отже, недосяжною вершиною і «золотим» №1 цього пантеону був поет-засновник російської літератури — Олександр Сергійович Пушкін, а почесним «срібним» №2 — Михаїл Юрійович Лєрмонтов…
Хоча особисто я й особисто для себе, чесно кажучи, завжди міняв їх місцями. Звісно, послідовник не може випереджати головного батька-засновника… І все ж таки, для мене все виглядало всупереч формальній логіці. Не знаю, в чім тут річ. Можливо, лєрмонтовський дактиль з амфібрахієм мені ближчі, ніж пушкінський ямб з хореєм. А може, моя підсвідомість домальовує ті блискучі вершини, які міг би підкорити Михаїл Юрійович, якби його життя тривало до 37 років — як і життя Олександра Сергійовича, а не урвалося «на цифре 26», як співав Висоцький. З іншого боку, досягнення цих блискучих вершин — питання більш ніж спірне, бо історія не знає умовного способу.
Однак мені був ближчим «парус одинокий», що біліє у блакиті морського туману… Або вигодуваний в неволі, та все ж гордий «орел молодой», який навіть сидячи за ґратами «в темнице сырой», мріє полетіти в рідні (для всіх орлів) краї: «туда, где за тучей белеет гора»!.. Або метання того ж Печоріна, який хоч і був «типичным представителем потерянного поколения»… До речі, проблему отого самого «потерянного поколения» в російській літературі вперше підняв саме Лєрмонтов — честь і слава йому за це!..
І звісно ж, навіть в радянській школі вивчали на пам’ять оці влучні рядки:
Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.
Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.
Ну от, ми й дісталися до теми армійської служби Лєрмонтова. Що знали радянські школярі, про ту службу?..
Як дворянин, Лєрмонтов був офіцером. Служити на Кавказ він рвався тому, що це була дикунська околиця Російської імперії, й бажання сховатися там від «всевидящего глаза» та «всеслышаших ушей» у процитованих рядках висловлене аж надто прямо й відверто.
Що іще?.. Ну-у-у… Служив, як і всі. Упокорював «злых чеченов», які «точили свой кинжал» на мирних людей. Ніякими особливими подвигами нібито не відзначився. А в підсумку, у П’ятигорську сталася якась каламутна, незрозуміла сварка з відставним майором Ніколаєм Мартиновим і дуель 15 (27) липня 1841 року з фатальним фіналом для поета… В принципі, для жовчного чоловіка, якому явно набридло життя й який описував своє покоління як «загублене» — все й мало скінчитися приблизно таким чином…
Повторюю, все це ми вивчали у школі та не бачили тоді у біографії російського літератора №2 нічого незвичайного. І ось нещодавно, блукаючи просторами «світового павутиння», я абсолютно несподівано для себе наштовхнувся на дещо вражаюче:
Лєрмонтовський загін — сотня «мисливців» (добровольців), вибраних з кавалерії лівого флангу Кавказької лінії. Михаїл Лєрмонтов прийняв загін від офіцера Руфіна Дорохова (якого було поранено) і командував «мисливцями» від 10 жовтня і приблизно до кінця листопада 1840 року під час походів у Малу й Велику Чечню.
Як випливало зі знайденої мною інформації, в «мисливці» записувалися чоловіки «всіх племен, націй і станів без винятку» — аж до відвертої наволочі. До речі, сам Михаїл Юрійович називав у листах своїх підлеглих «різним набродом» з «волонтерів і татар»… Кожному кандидатові на вступ давали якесь важке доручення — як-то кажуть зараз, на межі фолу. Якщо все проходило вдало — кандидатові голили голову, наказували йому відпустити бороду, одягали «по-черкеськи», в червону «канаусову» (шовкову) сорочку й видавали двостволку з багнетом — типове озброєння повсталих горян. Втім, «мисливці» вирізнялися презирством до вогнепалів і віддавали перевагу холодній зброї (кинджал, шашка). Що ж до тактики, то хоча «мисливці» належали до регулярної армії — проте діяли у суто «партизанському» стилі. Остання умова — неодмінне вільне володіння азербайджанською мовою.
Отож саме цими удаваними «абреками», яких з повним правом можна назвати «росіянськими іхтамнєтами ХІХ століття», і командував майже два місяці «вскормленный в неволе орел молодой» — Михаїл Лєрмонтов, який незадовго до того — у липні 1840 року відзначився у битві при річці Велерік! Від решти «іхтамнєтов» хвацький командир нічим не відрізнявся: так само, як і вони, голив голову, відпустив бороду й загалом нехтував своїм зовнішнім виглядом, відмовившись від будь-яких зручностей — спав на голій землі та їв із спільного з рештою «мисливців» казана.
Судячи з наявних відомостей, цим призначенням світоч російської літератури був дуже задоволений. Він навіть розраховував на якусь відзнаку — оскільки це дало б, на його думку, підставу для дострокового виходу у відставку. В свою чергу, це засвідчує, що «орел молодой», який раніше щосили рвався на Кавказ подалі від «всевидящего глаза» та «всеслышаших ушей», тепер навпаки мріяв полишити «дику» окраїну. Про його загін один із учасників упокорення Кавказу — генерал-лейтенант Костянтин Мамацев (Мамацашвілі) згадував наступне: «Навіть в цьому поході він ніколи не підкорявся жодному режиму, і його команда, немов блукаюча комета, бродила всюди, з’являючись там, де їй заманеться, в бою вона шукала найнебезпечніших місць…»
За такий стиль поведінки солдати-«мисливці» нагородили Лєрмонтова прізвиськом «Правильный Поручик». Ну скажіть, чим це відрізняється від сучасного блатного «правильный пацан»?! Мабуть, нічим…
Старших офіцерів, які служили в генеральному штабі, така поведінка дворянина і талановитого витонченого поета вкрай обурювала, отож вони злостиво насміхалися над Лєрмонтовим. І хоча за хоробрість, виявлену в Кавказькій кампанії, «Правильный Поручик» неодноразово представлявся до нагород — проте жодної так і не отримав.
Наскільки можу судити, теперішні росіяни згадують про командування Лєрмонтовим загоном «мисливців» з любов’ю та гордістю. А от свого часу нам — радянським школярам про цей період навпаки намагалися не розповідати докладно. Що ж, тепер все стало відвертіше й цинічніше водночас. І це дозволяє краще зрозуміти, що являє собою один із світочів російської літератури — «вскормленный в неволе орел молодой».
Тимур Литовченко