Прихований сенс «Ескоріалу»

Уперше опубліковано: 30.04.2017

Авторка перекладу: Світлана

За кілька кілометрів від Мадрида стоїть похмурий меморіальний комплекс «Ескоріал», присвячений жертвам громадянської війни в Іспанії. Що характерно, тут ідеться про пам’ять усіх загиблих – тих, хто боровся на боці генерала Франко, і різноманітних комуністів, соціалістів та анархістів, що боролися з іншого боку поля бою. Всі деталі цього комплексу мають монстроїдні й важкі форми та розміри. Як стверджують, будували все це ув’язнені, переважно заарештовані противники Франко.

Цей комплекс входить у багато туристичних маршрутів, але мало кому з туристів це місце здається цікавим і навіть зрозумілим. Справа в тому, що майже в усьому світі люди вважають дуже корисною справою передушити власних комуністів і навколокомуністичну наволоч, а тому центральна ідея цього меморіалу мало кому доходить. З огляду на те, як описують місце гіди, їм теж не зовсім зрозуміла ідея цього комплексу. Але ми знайшли логічне пояснення цього явища і дамо його наприкінці цієї статті, а почнемо дещо здалеку.

Упродовж двох років війни я був глибоко впевнений у тому, що всі наші, хто волею долі залишилися в окупованому Криму і Лугандоні, зобов’язані звідти виїхати, щоб не наражатись на небезпеку і не створювати там зайву масовку. Крім того, під час неминучої деокупації нашим військам, Нацгвардії та СБУ буде простіше підчищати ці території. Тоді не потрібен був би «пенсійний туризм» та інші незрозумілі речі. Однак тепер я не настільки впевнений у такій позиції, і ось чому.

Дуже багато громадян України, які залишилися там, знайшли свій, персональний вид війни з окупантом, який вони ніяк не змогли б реалізувати в разі виїзду звідти. Насправді вони документують і надсилають на Велику Землю не тільки оперативні дані про пересування, дислокацію, склад військ противника і подібні речі, потрібні нашим військовим просто зараз, а й відомості, які не можна використовувати негайно, однак саме вони лягають у досьє, яке піде у військовий трибунал. Він обов’язково відбудеться, і тоді «позивні» окупантів, як і прізвиська бандитів, не сховають їхніх носіїв від відплати, бо наші люди допоможуть і з цією ідентифікацією так, як інакше цього зробити просто не можна.

Насправді це досить серйозна сила, яку ми не бачимо з цілком об’єктивних причин. Проросійська та російська наволоч, особливо на початку війни, не сильно ховалася, бо була впевнена у своїй перемозі. Це не стосувалося професійних російських військових та конторських – ті одразу замітали сліди. Але простіша публіка ще й зараз досить сильно світиться навіть попри те, що впевненість у штурмі Києва, Лондона та Львова вже вивітрилася, але вони ще не прийняли думки про те, що скоро росіяни зникнуть, а по них прийдуть і спитають. Вони поки що вважають, що цього не може бути тому, що не може бути ніколи. Але серед цієї публіки є чимало людей, які воювали в Афганістані, і вони пам’ятають, що їхні знайомі, які залишилися на місці, після відходу совкових військ дочекалися приходу противника, і бача (друг) навіки зник. Те саме буде й тут. Так от, наші не можуть себе позначати, і здається, що там – суцільна сволота. Це не так.

І ось у зв’язку з цим я ще раз хочу нагадати власну бесіду з литовським дідом, мешканцем невеликого хутора під Гайжюнаєм, поблизу Каунаса. Справа була під час строкової служби у совковій армії.

Тоді я поставив йому провокаційне запитання про те, за кого жилося краще – за республіки чи за совка. Мудрий дід відповів такою провокацією, що мені, 19-річному пацану, ледве вдалося вкласти її в голові. Він відповів, що найкраще було за німців. Це був удар нижче пояса, але дід пояснив свою позицію:

– Німці, – розповідав дід, – нас не чіпали взагалі й давали хорошу ціну за наші продукти. Ми могли вільно їздити всією Європою, яка була під ними. І вони не вимагали від нас жодних податків. Не життя, а краса.

На це я йому зауважив, що нас возили до 9-го форту Каунаса, де розповідали, що тут розстрілювали місцевих жителів, полонених та комуністів. На це дід відповів, що не знає, кого там німці розстрілювали, але не комуністів точно. Я уточнив, мовляв, звідки впевненість, що комуністів там не розстрілювали, на що дід відповів фразою, заради якої все це пишу:

– Вони не могли розстрілювати комуністів тому, що коли червоні пішли, у нас було кілька днів до того, як зайшли німці. Ми самі виловили всіх комуністів і перевішали. Тож німцям просто нічого не залишилося від комуністів.

Повертаючись до нашої ситуації, можна зауважити таке. Коли кадрові військові почнуть драпати з Лугандону, наші військові відпрацюють місця зосередження військ противника і будуть зайняті знищенням збройних угруповань. Тобто на великих територіях ще не буде влади України і ще залишатимуться ті погані, які катували і вбивали наших військових та цивільних осіб. У цьому сенсі є надія на те, що наші, які залишилися на місці, зможуть показати себе не гірше за литовців, бо тим вистачило одного року, щоб усе зрозуміти і знати, що робити з цією сволотою.

Потім можна навіть залишити якийсь меморіальний парк «колабораціоністів», давши йому відповідну назву. Нехай, не шкода. Аби там дерев було достатньо. Що характерно, формально там ще не буде ніякої влади, і судячи з того, що стосовно маси фактів закатованих і розстріляних наших військових та цивільних не заведено навіть кримінальних справ, то тут може виникнути певна аналогія. В будь-якому випадку, на момент звільнення у наших там буде багато роботи, бо вони точно знають: хто, що, де і скільки.

Саме тому, якщо дивитися на нашу ситуацію, стає зрозумілою головна ідея меморіалу «Ескоріал», яку доніс генерал Франко. Потім, коли все закінчиться, можна поставити величезний пам’ятний хрест на згадку про жертви, зокрема – з протилежного боку, але перед цим усю цю наволоч треба знищити, щоб хрест стояв недарма!