Казка про товстого молодця

Авторка перекладу: Світлана 

Із серії «Проти ночі»

Чи довго, чи коротко їхав добрий молодець на своєму броньованому мерині, але врешті-решт він таки доїхав до хатинки з курячими ніжками. Точніше, це були ніжки Буша, але хто тепер пам’ятає ці деталі. Встав він зі свого вороного мерина своїм ходом та підійшов до дивної споруди. На ній висіла табличка з попередженням, у якому було сказано: «Залиш будь-які матюки, всяк, що сюди входить!», – а нижче, вже дрібним почерком написано, що розмовляти всередині можна «свободською» мовою, на фені і на «мурці».

Набрав товстий молодець повітря і крикнув: «Хатинко-хатинко, стань до мене передом, а до лісу задом!» Якийсь час нічого не відбувалося, але потім відчинилися двері, і на порозі опинилася та сама стара, про яку йому так багато розповідали. Спочатку вона мовчки окинула поглядом молодця, потім перевела його на мерина і, задоволено цокнувши язиком, сказала:

– Чоловіче добрий, ти – ідіот чи прикидаєшся? Хатинка і так стоїть до тебе передом. Де двері, там і перед. А лісу тут уже років двісті не було. Ну гаразд, заходь, раз уже прийшов.

Чолов’яга ледве протиснувся в явно замалі для нього двері і, відкашлявшись, почав:

– «Вечер в хату, часик в радость, чифир в сладость…»

– Далі можеш не продовжувати. Бачу, ти знаєш, як правильно вітатись. Що треба?

– Значить, це ви Баба-Яга?

– А ти для кого цікавишся, чи не для кума?

– Та ні, для себе. Справа в мене така, що тільки Яга і може вирішити це питання.

Стара зітхнула, махнула рукою і миролюбно промовила:

– Не називай мене так. Тепер Баба Яга людей Кощійових зводить, а називай мене – Вероніка, чаклунка Вероніка.

У відвідувача від таких слів мимоволі відвисла шухляда, і він явно розгубився, не знаючи, що після цього йому можна говорити, а чого не можна. Але чаклунка все взяла у свої руки і примирливо запропонувала:

– Та ти не соромся. Сідай на всю ж**у. У ногах правди немає, але немає її й вище…

– Ні-ні, мене не те питання цікавить, що вище ніг!

– От як? Це вже цікаво. До мене зазвичай приходять по приворотне або відворотне зілля. Іноді – по полоній або «Новічок», які мені Кощій підкидає. Ну, то таке. Як звати тебе, товстий молодцю?

– Називай мене Хрінак.

– Це ж треба! Ім’я таке, чи що?

– Ні, я ім’я трохи пом’якшив, бо на дверях у тебе заборонено називати ім’я, як є…

– Розумію. І що ж тобі від мене треба?

– Бачите, Бабо-Я…

– Вероніка.

– Бачите, Вероніко, у мене є знайома ворожка, і всі державні питання я зазвичай узгоджував з нею, але одного разу вона розкинула карти і сказала, що бачить, що я тримаю в руках рибу, та не просту, а золоту. І та риба може виконувати будь-які бажання. А мені так хочеться стати царем, що просто спати не можу. Але більше вона нічого не змогла побачити, ні місця, ні часу, де й коли рибина може опинитися в моїх руках. Як вона не кидала карти – нічого, тільки я і риба в руках. Ось тоді вона й сказала, що не в її силах відкрити цю таємницю і що мені треба знайти хатинку на курячих ніжках і Бабу… чаклунку Вероніку. Тільки вона може внести ясність у це питання. От я й прийшов. Із собою приніс всілякі таємні документи, може, там ця таємниця й міститься, а я не можу її побачити? Допоможи, Вероніко! Немає сили терпіти ці муки.

Вероніка взяла ці папери, швидко погортала і, побачивши на них грифи, одразу поклала все у згаслу піч. Потім відійшла на два кроки назад, підняла руку долонею догори і тихо прошепотіла:

– Таке Кощій може зробити. Зараз сам побачиш.

І справді, аркуш за аркушем стали йти в трубу печі, набираючи обертів. І ось уже скоро все полетіло в трубу, і з неї долинув мінливий гул. Вероніка вслухалася в нього, а потім повернулася до товстого молодця і з задоволеним виглядом сказала:

– Все буде добре. Кощій допоможе. Тобі ж треба місце й час? Із цим у нього немає проблем.

І справді, за кілька хвилин у трубі посилився вже монотонний гул і там явно щось рухалося. І ось у піч гупнув чорний клубок. Вероніка взяла його, роздивилася з усіх боків, понюхала і, вручивши молодцю, пояснила:

– Це, не простий клубок, а клубок із ГЛОНАСС, кинь його на землю, і він тебе приведе, куди треба.

Молодець навіть не попрощався з Веронікою, а одразу вискочив назовні й кинув клубок на землю, той несподівано швидко покотився, підскакуючи на нерівностях дороги. Хрінак стрибнув у мерина, той заревів і помчав за клубком. Скільки тривала ця погоня – невідомо, але зрештою клубок зупинився на конкретному місці. Була глуха ніч, але у молодця була перепустка, незважаючи на комендантську годину, і він не переживав, що саме з цим у нього можуть бути неприємності. Клубок стояв на підозріло знайомому місці, а під ним примарним світлом пульсувало коло діаметром із метр.

Було зрозуміло, що треба ступити в це коло, і він зробив рішучий крок. У цей момент час неначе полетів у зворотний бік, і тут він опинився в тому часі, коли він, ще молодий, мав мережу пивних кіосків. Неначе збоку, він бачить себе, як він стоїть зі своїми приятелями, з пивом і сухою рибою в руках, приятелі сміються, а він їм каже:

– Уявляєте, ось саме цю рибину я спіймав по п’яні, власними руками! Не на вудку і не сіткою, а саме руками. Я був настільки напідпитку, що мені здалося неймовірне, нібито риба зі мною розмовляє. Вже не пам’ятаю, що вона там говорила, але я її засолив, і ось зараз ми під неї вдаримо по свіжому пиву!

І з цими словами він відкручує голову рибі, і… час полетів уперед. Усе яскраво блимало якийсь час і раптом зупинилося. Хата на чотирьох, ґрати, умивальник, він дивиться в дзеркало, а перед ним – розбите хавало. Його власне.