Про прощення та співчуття

Уперше опубліковано: 25.12.2016

Авторка перекладу: Світлана

Просто зараз однією з гарячих точок Мережі виявився акаунт російського гумориста Єфіма Шифріна, який пропонує всім заткнутися і схилитися в скорботному мовчанні по передчасно спочилих пасажирах літака Ту-154, який перехопив ініціативу у військових літаків з легендарного авіапоносця «Кузя». Словом, майстер словесності, віртуоз розмовного жанру запропонував усім нам заткнутися. Нам – у сенсі українцям.

Але так склалося, що я вже рік відстежую кілька акаунтів соціальних мереж сирійців, які живуть у Сирії, а також покинули її межі, але викладають інформацію, яку отримують від родичів і знайомих, що залишилися на Батьківщині. Так от, громадянину Шифріну пощастило, що він не може читати стрічки сирійців, які святкують аварію цього літака як відплату Аллаха, яку він продемонстрував замордованому народу. Завтра там відзначатимуть цю подію як знак згори. Шифрін читає російською мовою і тому пропонує заткнутися «сусідам по карті» (його вираз).

Напевно, всі пам’ятають себе у дитячому чи юному віці й легко можуть пригадати кілька моментів, коли батьки або близькі їх за щось хвалили. Це слугувало певним орієнтиром, що ось так чинити – добре і правильно. Можливо, хтось пам’ятає і неприємніші моменти, коли доводилося вислуховувати щось дуже погане з приводу своїх подвигів. Перша реакція на такі нотації була – «Вони мене не розуміють». Але якщо це не клінічний випадок, то настає розуміння того, що, напевно, ось саме це робити не варто, бо це обов’язково потягне за собою неприємності. Навіть якщо це й хотілося зробити ще, завжди виникало питання про наслідки, і часто цього було достатньо для того, щоб зупинитися.

Але в кожного є дитячі спогади про те або тих, хто зупинитися не зміг чи просто не бажав. Найчастіше такі однокласники або однолітки віддалялися від своїх компаній, і неприємності починали накривати їх по висхідній. Дуже часто свій випускний зустрічали вже без цих бовдурів, які якраз мотали строк на «малолітці». Ще тоді кожен собі ставив запитання про те, що могло б стати з хлопцем, якби його не посадили. Але, в будь-якому разі, трохи згодом ставало зрозуміло, що це був його вибір. Там не було нічого раптового. Він отримував сигнали про те, що може зайти туди, де настануть незворотні наслідки.

Приблизно те саме відбувається і в більшому масштабі. Моторошні та підлі речі, які коять окремі країни чи народи, неминуче тягнуть за собою наслідки, і на цьому шляху вони отримують масу попереджень, які робляться навмисно або відбуваються неначе самі собою.

Близький приклад – Німеччина. Може, не всі в курсі, але ФРН досі продовжує виплачувати компенсації жертвам режиму Гітлера. Це при тому, що Рейх упав уже 70 років тому. Тобто вже три покоління німців несуть відповідальність за те, що накоїли їхні прадіди. До речі, ці наслідки несе й Німеччина як держава. Вона досі не наважується порушити питання про Калінінградську область або Східну Пруссію, яка за підсумками Другої світової війни відійшла совку на 50 років. Тобто у 1995 році вона мала повернутися до складу Німеччини. Але поки що так навіть питання не стоїть. Це при тому, що після війни німці пережили насильницьке переселення зі своїх земель, що за визначенням – воєнний злочин. Адже зі Східної Пруссії пішов увесь німецький мирняк, і не просто пішов, а по дорозі його ґвалтували і грабували доблесні визволителі. Однак це – досі закрита тема.

Совку пробачили цілий набір кваліфікованих воєнних злочинів як аванс на те, що він таки стане цивілізованою країною. Не став. З росією сталося те саме. Їй пробачили дві Чечні та Грузію. Пробачили без наслідків. Ніхто не вказав на те, що так не можна робити. Це привело росію до ще більш нахабних і кривавих речей в Україні та Сирії. Лише після цього пішли санкції. Але це вже демонстрація зміни державної позиції провідних світових країн.

Проте згадані події не відбувалися стрімко. Росіяни мали час осмислити те, що від їхнього імені коїть керівництво країни, і зайняти позицію адекватних людей: ми не воюємо на чужій землі, а тільки якщо до нас прийде окупант. Але населення радісно включилося у смакування своєї величі еквівалентно вбитим громадянам чужих країн. Найсміливіше, що можна від них почути, – «Я поза політикою». Цікаво, як би вони назвали приліт у свій будинок 155-мм снаряда? Вони б це вважали політикою?

Або якби над їхнім мікрорайоном розкрилася касетна бомба з безліччю фосфорних запальничок, які загасити на шкірі не можна. Тільки зрізати або поки не згорить. Це було б політикою чи вже стало б чимось особистим? Було б дуже цікаво подивитися на Єфіма Шифріна, якби він руками розгрібав завали власного будинку в пошуках своїх дітей та онуків і знаходив би лише їхні частини. Він би розповідав про те, що він поза політикою? Ах, так, це ж там, далеко! Але річ у тому, що все це роблять такі самі росіяни, як і він. А він – поза політикою.

За ці роки населення рф не зробило майже нічого, за дуже рідкісним винятком людей, які воно назвало зрадниками. Тобто невелику кількість притомних людей, які там залишилися, уся маса визнала відщепенцями. А якщо так, то все це населення стало співучасником злочинів, які коять їхні військові та за якими вони із захватом стежать по телевізору. Їм не спало на думку спалити Останкіно за прогноз погоди, в якому дикторка розповідає про те, що над Сирією гарна погода для вильотів бойової авіації. Це дивилися мільйони, і ні в кого не знайшлося кількох пляшок бензину, змішаного з мастилом, і зовсім небагато шин, щоб тільки спалахнула ця обитель ганьби.

І ось тепер росіяни можуть спостерігати те, чого вони досягли. Коли їх м’яко попереджали – вони плювали в обличчя, коли їх почали акуратно відтісняти від місця, де нормальні люди, вони погрожували їсти коров’ячі плесканці, але бикувати далі. Коли вони отримали перші відчутні ляпаси – почали погрожувати ядерним попелом.

І ось запитання: звідки може взятися співчуття до країни вбивць та воєнних злочинців? Як вони собі це уявляють, коли впав військовий літак, що перевозив танцюристів, які хотіли танцювати на руїнах Алеппо, звідки ще належить витягнути останки сотень або тисяч жертв бомбардувань, скоєних тією ж військовою авіацією, до якої належить цей борт?

Невже вони не зрозуміли, що ні прощення, ні співчуття вже просто нема і не буде десятки років, причому не як такого, а тільки щодо росіян, що і де б з ними не траплялося? Їх усіх будуть відносити до бойових втрат, бо все населення росії прямо чи опосередковано – воєнні злочинці та вбивці, які не бажають зупинятися та хочуть вбивати ще більше. Це – нова реальність, яку вже назад не відмотаєш і не зробиш жодних винятків ні для кого. Але вони повинні розуміти, що ненависті до них немає, як нема ненависті до скаженої тварини. Є гидливість, зневага і необхідність позбутися цієї зарази. Нічого більше.