Двоє на березі (Частина 2)

Сказав, а про себе подумав: «Що я несу?» Хлопець пройшов саме пекло війни, мав кілька поранень і нагород. Причому був на самому дні пекла, бо нікому не хотів розповідати подробиць своєї війни. Але з усього було видно, що діло своє він знав добре і ворогові не слід було б опинятися в нього на шляху там, на передку. І ось ця махина, далеко за метр дев’яносто, зараз міркує про те, що він не має радості від життя.

– Ну, а як же це у вас вийшло? Може, і я так зможу?

– Отут я тобі не зможу допомогти слушною порадою, бо мене теж зі шкаралупи витягли, а потім усе пішло само собою. Це я потім зрозумів, що для того щоб таке трапилося, цього треба захотіти як мінімум. Без цього – нічого не вийде.

– Але ж я хочу. Чому в мене нічого не виходить? У компаніях мені нудно просто тому, що не розумію причин радості, яка там є, а бухати чи ще щось – не хочу. На вас не накочує таке?

– По-всякому буває.

– І як ви від цього рятуєтеся?

– Ну, ось сиджу тут і милуюсь, а якщо не виходить, згадую щось, забите під верх чимось позитивним, на зразок Парижа.

– А я не був у Парижі.

– Ти молодий, і в тебе все попереду. Обов’язково туди поїдь, і в тебе завжди буде з собою місце, куди ти зможеш повертатися хоча б у думках. Там я теж ловив себе на думці, що можу годинами дивитися на те, як тече Сена. Добре, що мостів там – неміряно, та й береги всі облаштовані для цього. А навколо – маса народу, і всім добре, розумієш? Люди туди приїжджають за тисячі кілометрів, щоб зачерпнути саме цього.

– А зараз, дядьку Василю? Зараз як? За що зараз мені зачепитися, щоб хоча б спробувати таке?

– Ну, згадай щось безумовно гарне, що приносить радість у твоє серце.

– Та в тому-то й річ, що немає в мене нічого такого. Тому я й почав цю розмову.

Справді, ситуація виявилася заплутаною, і з наскоку вона просто ніяк не вирішувалася. Мізки у хлопця працювали правильно, як годинниковий механізм. Кажуть, що він у розвідці воював і не раз виступав по тилах противника, а там без мізків – смерть. Все потрібно враховувати, найменшу деталь. І тут треба було знайти якийсь маленький ключик. Йому просто треба б ухопитися за нього, а далі – діло піде.

– Ну не може бути, щоб у твоєму житті не було чогось такого, що приносило б тобі відчуття щастя і якогось умиротворення. Є щось таке, на що ти можеш дивитися годинами?

– Дядьку Василю, я й на морі жодного разу не був. Кажуть, хвилі мають такий вплив.

– Це точно, Іване. Хвилі та вогонь…

І тут його осяяло. Ну, звісно, вогонь! Ну, як раніше до цього не додумався! Все ж так просто: хвилі та вогонь. На цій річці хвиль зроду не було, а от вогонь…

– Почекай, почекай! Зараз я тебе спитаю про щось таке, про що ти ні з ким не говорив, це я точно знаю. Але мені ти повинен дещо розповісти, і можливо, я зможу тобі допомогти. Іде?

– Іде.

– А скажи мені, Іване, чи доводилося тобі бачити, як горить російський танк?

– До чого це, дядьку Василю? То – війна, і там немає жодного умиротворення. Навіть бути не може.

– Зачекай, ти обіцяв відповісти. Кажи!

– Бачив, звісно. Навіть зблизька, коли сам його гранатометом спалив.

– І ти на нього дивився? Як він горить?

– Аякже, дивився!

– А навіщо дивився?

– Чекав, поки екіпаж почне вилазити, щоб зрізати на місці.

– І?

– Що «І»?

– Зрізав?

– Цих – ні, не зрізав. Там боєкомплект здетонував. Всі в мотлох.

– І що, після цього не дивився на нього?

– Дивився, звісно.

– І як? Що думав?

– Що думав? Думав, що гарно горить.

– Ось! Тепер ти мене зрозумів?

Вони замовкли, а над левадою вже піднімалося сонце, і воно справді бризнуло веселим промінням, відбитим від поверхні річки. Тепер на ці веселі іскри дивилися двоє усміхнених чоловіків: один молодший, а другий – старший…