Про масло

Уперше опубліковано: 01.03.2021

Автор: anti-colorados

Авторка перекладу: Світлана

Будівля не сильно постраждала, і з її верхнього поверху відкривався чудовий вид на центр міста. Величезні вікна давали можливість мати панорамний краєвид, і, мабуть, найкраще місце для огляду важко було вигадати. Вони розташувалися тут не більше години тому. Невеликий штаб, із якого могло здійснюватися лише загальне керівництво, а конкретно військами керували воєначальники, яких тут не було.

Після того як вони сюди увійшли і нашвидкуруч розмістилися, певний час стояв шум і веселі жарти, хтось когось підначував, але потім у темне, освітлене лише принесеними ліхтарями приміщення почали долітати яскраві спалахи зовні. До ранку було далеко, бо це скоріше був пізній вечір, і попереду вже не мало відбуватися якихось великих бойових дій. Щоправда, кілька хвилин тому будівля добряче здригнулася, але звуку вибуху не було, а тому на це ніхто не звернув уваги.

Але ось зараз, коли через скло явно почала пробиватися заграва масивної пожежі, всі якось разом стихли, і хтось свистячим шепотом вичавив із себе: «Не може бути! Знову!» Наполеон повільно, важкими кроками підійшов до самого вікна і вп’явся очима у видовище пожежі. Хтось за його спиною швидко прошепотів: «Не заважайте йому, нехай сам подивиться, він до цього йшов стільки років».

І справді, у цьому видовищі було поєднано дуже багато. Він згадував загиблих на цій війні як на полі бою, так і поза ним, у госпітальних палатах, а хтось пішов у вічність і в набагато гірших умовах. Вихором проносилися ті страшні моменти, коли відчай майже змітав свідомість і здавалося, що вже немає виходу, а потім згадував, як, зібравши всю свою волю, вирішував, що відступати нікуди і закінчити свої дні в бою – не найгірший кінець життя.

Словом, він дивився з жадібністю людини, яка з останніх сил вибралася до води десь посеред пустелі і припала до неї, не в змозі напитися й відірватися. Попереду і трохи внизу палахкотів кремль. Горів якось неприродно яскраво, і ось уже орли на вежах стали перетворюватися на курчат табака, а біля самої стіни можна було роздивитися людей, які з мавзолею, що чадів чорним димом, витягли саркофаг і, відкривши його, побачили чи то гриль, чи то дивовижну тушковану страву.

А на дві години раніше група армійського спецназу пішла в тунелі, що ведуть до бункера під кремлем. Інформація була чітка, Упир (кодова назва цільового суб’єкта) був там. Тікати йому було нікуди й не було на чому, і він сховався в бункері під кремлем. Специ швидко зорієнтувалися за електронними картами, які їм було надано на заміну гарантій, а тому до бункера вийшли менше ніж за годину. Точніше, вони вийшли до технічного лазу, бо відчинити двері центрального входу не було чим.

Але доброзичливці пояснили, що для того щоб проникнути в бункер, не потрібно ламати двері, розраховані витримати невеликий ядерний вибух прямо за кілька метрів від входу. Натомість треба було пробратися кілька сотень метрів старим технічним ходом, після чого можна було пробити тонку цегляну кладку та обшивку внутрішньої частини бункера, після чого ти опинявся всередині самого бункера.

Щоправда, вихід цей був не до самого комплексу приміщень, а в технічний блок. Далі треба було рухатися ще кілька десятків метрів, напевно, долаючи опір особистої охорони. Але командування не ставило наказу взяти живим. Достатньо було просто ліквідувати, а вже як – не важливо. Тож у технічному приміщенні вони опинилися менше ніж за годину. Фактично це виявився величезний відсік, у якому стояли величезні ємності з мастилом для гідравлічних систем комплексу та для трансформаторної батареї, яка забезпечувала електрикою всі потреби невеликого мініміста.

Схоже, що мастило сюди завозили автоцистернами, і тому вільного місця було передбачено багато. Але специ виявили, що, мабуть, перед великим шухером було вирішено востаннє і під верх завантажити мастило, і більше це місце не передбачалося використовувати для маневрів автоцистерн. Натомість майже під саму стелю все було заставлено масивними дерев’яними ящиками кольору хакі. Специ швидко обстежили зовнішній шар ящиків та дійшли висновку, що це – арсенал боєприпасів та вибухівки. Потім перевірили цистерни і переконалися, що вони залиті по вінця.

Швидко порадившись, дійшли одностайної думки про те, що одіссею треба закінчувати прямо тут, і, розбившись на пари, швидко встановили накладні заряди на ящики та цистерни. Таймери встановили на час, за який вони повинні звідси забратися. Розрахунок був простий. Кілька десятків тонн вибухівки, що лежать не зовні, а всередині бункера, легко достукаються до апартаментів Упиря. Крім того, згідно з планом, його гніздо розташовувалося на цьому рівні і на кілька рівнів нижче. Ось туди і повинно піти мастило з цистерн.

Коли все це здетонувало, вони вже вийшли з тунелю і, чекаючи на вибух, влаштували легкий перекур. Звуку практично не було, просто хитнулася земля, а потім якимось дивним чином полум’я ринуло всередину кремля. Мабуть, весь комплекс стояв на підземеллях, і звідти вирвалося мастило та полум’я. Після цього все пішло своїм шляхом. Але доповідати треба було в будь-якому разі, і старший групи взяв рацію.

– Сумрак – Наполеону.

За кілька секунд він почув відповідь.

– Кажи, Сумраку. Наполеон спостерігає твою роботу. Не хочемо йому заважати. Давай – коротко.

Сумрак доповів, і зв’язок відключився. «Наполеон» усе дивився на полум’я, що поглинало кремль. Не обертаючись до своїх супутників, він запитав:

– Валентиничу, що там? Кого викликали?

– Наполеона. Тобто…

– Зрозуміло. Розвідники? Оці? – Він кивнув у бік кремля.

– Вони.

– То що там у них трапилося? Тільки коротко.

– Якщо коротко, Петре Олексійовичу, то ось Лесь скаже.

– Кажи, але коротко.

– Так я ото коротко і кажу: до**я масла…