Уперше опубліковано: 15.11.2022
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Місце було обрано дуже вдало, і оцінити це повною мірою можна було лише тоді, коли ніч уже повністю входила у свої права і накривала всю цю місцевість своєю зірковою ковдрою. Жодних вогнів цивілізації не було видно навіть на обрії, і своїм виглядом вони не бентежили жмені зірок, щедро розкидані від одного краю неба до іншого. Нічого не заважало їм демонструвати свою красу в якось по-особливому глибокому небі. Тільки багаття на березі річки блищало в цій нічній темряві, але здавалося, воно якось уживалося і з чорним небом, і з цими мерехтливими світляками на ньому.
Невелика група рибалок перебувала в тому стані, коли вже було з’їдено юшку й раків, але сон ще не йшов. У цей невловимий відрізок часу всіх тягнуло просто розглядати небо і слухати якісь неквапливі історії. Через те що всі були приблизно одного віку, то доля оповідача автоматично припала на єдиного чоловіка похилого віку, Петра Аристарховича, що курив якусь нехитру люльку. Розмова плавно перейшла від вечері до філософських тем. Хтось якраз розхвалював раків, яких вони здобули вдень і ввечері пустили на вечерю, мовляв, великі і до того ж – блакитні. І тут хтось вирішив перекинути розмову на старого.
– А що, Аристарховичу, тут більші раки водилися?
– Та всяке було. Воно бачиш, як склалося. Якось вони майже зовсім були зникли, але потім потихеньку почали повертатися, але щоб зовсім були великі, то це – ні. Щоправда, наступного року після перемоги тут раки були могутні. Ось як від ліктя до долоні.
– Чому так?
– Ну, вони від’їлися на дармовому м’ясі, і все це знали, тому й не ловили їх. Гидко було таке їсти. Ось вони й виросли в таких монстрів. Французам вони дуже подобалися. Кажуть, спеціально звідти приїжджали, щоб наловити їх та поїсти.
– Вони не знали, чим ті відгодувалися?
– Чому не знали? Їм розповідали, але вони на це махнули рукою. «Тре б’єн», – кажуть, і край. Дуже вони були задоволені раками. Називали їх російськими креветками.
– Чому ж саме російськими?
– Та спробуй їх розбери. Вони ж і на бурятах жирували, і на кадировцях, але для французів це – все одно.
У багатті потріскували вже зовсім прогорілі дрова, і хтось із хлопців, озброївшись зручним дрючком, почав виколупувати з вугілля картоплю. На якийсь час розмова перервалася, бо всі почали старанно наминати картоплини, що парували. А потім стали тицяти один в одного пальцями і сміятися з замурзаних фізіономій. Але незабаром усі заспокоїлися, і хтось зачепив Аристарховича за його старі подвиги. Саме про бої він нічого не розповідав, але була одна тема, від якої він не відмахувався. Хтось знав цю таємну кнопку й натиснув на неї.
– Аристарховичу, а правду кажуть, що ти був комендантом кремля?
– Було таке. Тільки це давня справа і вже нікому не цікава.
– Як же не цікава? Розкажи, як воно виглядало, це лігво ворога, коли його вже розбили?
– Та звичайно виглядало, щоправда, трохи перекошено. Прилетіло туди непогано, а так – все нормально. Довелося там повозитися, але порядок є порядок.
– А чому саме тебе поставили?
– Та вибору в комбрига не було. Ніхто не хотів туди в коменданти йти. Смердить там усім, і все тут. Викликав він мене і каже: «На тебе, Аристарховичу, тільки й надія. Старшина ти хазяйновитий і надійний, тобі й карти в руки».
– А ти що?
– Ну, а що я? Як заведено: здав – прийняв, і все. Навів порядок там, як належить. І навіть перевіряючий із самого Києва задоволений залишився. Щоправда, довелося попітніти, щоб усе як треба було. Зустрів його як годиться, доповів, мовляв, усе гаразд на ввіреному об’єкті, а він пальцем тицяє в мавзолей і питає: «Чому досі не знесли?» А я йому кажу, мовляв, не можна ніяк, бо стратегічний об’єкт. Ну, й повів його туди. А там же кліматична установка була, щоб Леніна зберігати. То хлопці мені її переналагодили, і там, як у льосі, стало. Огірочки, помідорчики, капустка, грибочки і таке інше. Все самі робили, місцевих тільки на брудних роботах використовували, а так – самі…
– Аристарховичу, а Леніна куди поділи?
– Та тут така справа. Спочатку ми його просто викинути хотіли, але дивимося – зомбаки місцеві аж збудилися. Еге, думаю, тут можна з розумом все зробити. Словом, пустили чутку, що будемо Леніна за валюту продавати, то вони в чергу вишикувалися, натурально в мавзолей!
– І як наторгували?
– Що ти! Розлітався, як гарячі пиріжки. Ми по сто грамів відпускали, але Ілліч швидко закінчився. Довелося колоти кабанчика. Не повірите, за всю історію свинина не йшла по такій ціні.
– А куранти?
– Що куранти?
– Ну, кажуть, ви і з курантами там влаштували перформанс.
– Та нічого ми не влаштовували. Все було просто. Я в дитинстві в село до бабусі їздив, а в неї годинник був – ходики. Висіли на стінці, і кожні пів години відчинялися дверцята, і звідти зозуля «ку-ку», і далі скільки годин, стільки разів вона кукукала. Так от, у куранти прилетіло добряче, і ми хотіли їх взагалі розібрати, але в мене виявився непоганий механік і каже: «Спробую полагодити, будуть, як ходики на стіні». Я йому кажу, мовляв, якщо з зозулею, то – давай. За тиждень він усе полагодив і каже, що все готове, тільки треба вирішити, що там буде вискакувати і кукукати. Ну, а лисого вже зняли з вішалки, і він поки в холодильнику лежав. Без діла. Хотіли і його проторгувати, але не пішов. Словом, його якось пластиком обробили, встановили на висувну штангу, і тепер він досі так кукукає з курантів…
І тут Петро Аристархович виявив, що розповідає це вже лише собі, бо всі хлопці спали. Він подивився на зоряний купол над головою, усміхнувся і лише сказав: «Так, оце була епоха! Хіба зараз хтось повірить у те, що вдалося пережити?» Ще раз усміхнувся, махнув рукою і забрався у свій спальник із шильдиком у вигляді американського прапора. За кілька хвилин все стихло, і лише зоряне небо продовжувало своє хитре обертання.