Втеча (Частина 1)

Уперше опубліковано: 22.04.2018

Авторка перекладу: Світлана

Сьогодні – день народження вождя світового пролетаріату, і виникла думка знайти в цьому дивному й навіть гротескному образі щось позитивне. Насправді це – завдання не з легких, проте один такий момент вдалося вирахувати, але для його викладу треба дати дуже розлогу передмову, бо його сенс не буде зрозумілий.

Мені довелося застати епоху «розвинутого соціалізму» та її руйнації, хоча ще і в юному, але вже – свідомому віці. У старших класах уже цілком відчувалася фальшивість системи, хоча масштаби її було приховано відсутністю прямого порівняння з тим, кого «чаша ця минула». Проте ночами вдавалося слухати «ворожі голоси», які нещадно глушилися конторою, і заряджатися дозою крамоли та скептицизму до всього, що вважалося істиною в останній інстанції, заснованій на теоріях марксизму-ленінізму.

Треба зауважити, що всі, кого я особисто знав із комсомольських функціонерів та комуністів, від учителів до міського керівництва, з якими доводилося спілкуватися з різних причин, або не читали «класиків» узагалі, або абсолютно не розуміли того, що вони читали. Тут треба зауважити, що в здоровому глузді та твердій пам’яті ніхто не став би читати Карла Маркса, а от Леніна – доводилося, хоч і рідко, і лише деяким окремим персонажам. Напевно, «вгорі», на рівні партійних бонз або тих, хто цілеспрямовано та професійно займався вивченням цих праць, були фахівці, які більш-менш розуміли, що там писали ці класики, але для переважної більшості населення це було чимось на кшталт «китайської грамоти». Проте совкова спільність приймала на віру те, що Ленін – добрий хлопець, і Маркс – також, тому що він добре писав «за пролетаріат». Цим усе обмежувалося.

Тут немає нічого дивного, бо вдало проведена селекція знищила прошарок совкового суспільства, який умів думати, і залишилася маса, здатна тільки вірити. Зараз усе повторюється, і публіка, яка раптом стала нестерпно «віруючою», нехай і нещодавно була комуністами, так само не вникає в те, що і як написано в літературі, яку вони вважають священною. Мало того, про класиків комунізму можна говорити що завгодно і думати найкритичнішим чином, але книжки, на яких стоять їхні імена як авторів, справді писали вони. У випадку з особливо просунутими вірянами навіть це питання не те що відкрите, а дуже відкрите. Але таки повернімося в той час.

Я дуже швидко переконався, що публіка, покликана бути «авангардом», який несе ідеї комунізму, нічого в цьому не розуміла і навіть не збиралася розуміти. Найбільш сумне та однозначне враження справляло партійне та комсомольське керівництво міста. На цьому рівні функціонери мали глибокий вакуум на місці, де мали бути присутні фундаментальні знання про предмет, який вони рекламують та експлуатують. Задовго до невзоровского «отця Пігідія», яким він попустив православнуто упоротого Мілонова, я експериментував з цитатами різних діячів або гучними фразами власного авторства у присутності партійних функціонерів, але приписував їх Карлу Марксу, наприклад, і номер проходив без осічки.

Мало того, такі тести проводилися і в школі. Наприклад, у старших класах програма передбачала вивчення роману Льва Толстого «Війна і мир». Ті, хто застав цей час, можуть згадати «ентузіазм», із яким відбувалося це вивчення. Більшість учнів закінчувала процес вивчення оглядом важких томів роману. Далі вже заходили одиниці. Але перші сторінки твору, написані французькою, охолоджували запал решти публіки, а далі рухалися лише особи з прихованими схильностями до мазохізму. У той час мені вдалося спілкуватися тільки з одним однолітком, який здолав цей твір до кінця. Точніше – одноліткою. Так от, вона сказала, що краще б витратила час на щось інше, і мала рацію.

Через роки однокласник розповів, що ця розумниця та відмінниця вийшла заміж за сімейного тирана, який бив її, як сидорову козу, знущався і коїв такі речі, що психіатри могли б захистити не одну дисертацію. Той однокласник уже мав велику державну посаду і влаштував її під своєю опікою на пристойну роботу, що дало можливість успішно розлучитися з виродком і забути про нього назавжди. А, між іншим, ще «Війна і мир» подала сигнал про мазохізм.

Але цей приклад цінний ось чим. Зрештою треба було писати твір на тему роману. Якісь основні моменти були відомі всім, але училка у нас була в’їдлива і вимагала своїх думок, щоб бачити, наскільки учень знайомий із твором. І ось тут виник план гри з системою, яка сама грала тобою, як хотіла. Тож, відбувшись загальними фразами, я вставив кілька цитат і з Леніна і Маркса. На той час було прочитано кілька книжок цих діячів. Словом, училка не наважилася засудити саме такі «власні думки». Мало того, вона навіть не стала коментувати такий пасаж. Далі – більше. З різних предметів у письмових роботах я почав вставляти як справжні цитати класиків, так і щойно вигадані. Жодного разу жоден учитель не помітив каверзи! Це зміцнило думку про те, що система вже згнила і впаде за першої можливості, що незабаром і сталося.

(Далі буде)