Уперше опубліковано: 20.11.2020
Авторка перекладу: Світлана
З посвятою
Він не був рибалкою, і більше того, більшу частину свого вже досить довгого життя йому на думку не спадало рибалити з вудками. У далекій юності було якось, але жодних вудок, волосіні та поплавків – сітка, бредень. Це було не так романтично, як з вудочкою чи спінінгом, але так рибка ловилася в такій кількості й таких розмірів, що не було сенсу розводити руки, щоб показати свій улов.
Тож зараз він теж рибалив неазартно і вже точно не через те, щоб неодмінно виловити якнайбільшу рибину. Якщо така ловилася, вона була побічним ефектом основного заходу. Загалом риболовля була ні до чого, а справа була в іншому. Тут він міг спокійно міркувати про плин життя і його мінливість. Тут, на березі річки, натурально можна відчути, як воно (життя) тече разом з річкою. Повільно, майже непомітно і водночас – невідворотно. І в цьому не було нічого хорошого чи поганого, бо все залежало від спостерігача та його вміння бачити в цій течії або щось захопливе, або загрозливе.
Ось він сидить на одному місці й дивиться на те, як зоря потихеньку розгорається, хоча сонця ще й не видно, зате добре помітно, як м’яко тече вода, злегка розгойдуючи очерети. І що ж річка робить, вона приносить сюди щось чи забирає це звідси? Вона просто тече, а решту залишає на твій смак. І йому вдалося цей смак спіймати, вже коли життя добряче перевалило за половину, коли здавалося, що залишився шматок його суєти якраз до того моменту, коли воно закінчить свій плин.
Але потім він упіймав цей самий смак і зрозумів, що поки ти гнатимешся за тим, що життя забирає, ти втратиш те, що в тебе є. Точніше, не так: ти просто не помітиш того, що в тебе є, і не зможеш цим насолодитися. І ось коли він це зрозумів і перестав гнатися за тим, що невідворотно минає, йому вдалося побачити настільки багато, що він просто не уявляв собі такого. Причому дуже багато можливостей відкрилися у вигляді бонусу, і навіть не бонусу, а просто вдалося їх побачити за всією звичною метушнею.
Ось тому він і полюбив ці кілька ранкових годин, які несли лише обіцянки. Тремтливий світанок обіцяв сонячний день, а ніч, яка минала, підморгувала зірками і теж обіцяла повернутися. У цьому була якась особлива принадність, і найголовніше – він міг залишатися зі своїми думками наодинці, щоб нікого не бентежити своїм незрозуміло чим задоволеним поглядом.
Але не цього разу. Ззаду він почув звук тріснутої гілки, потім ще і ще однієї. За кілька хвилин на берег вийшов сусідський хлопець Іван. Років йому було 20 з добрячим гаком, але він завжди був похмурим і цурався компаній, втім, як і він сам. Іван був з вудочками та порожнім поглядом.
– Привіт, дядьку Василю, клює?
– Та якось не дуже. Розлінувалася риба, хоча б смикнула пару разів.
– А можна, і я поряд з вами влаштуюся?
– Та ради бога. Разом нічого не наловимо.
Іван спритно, навіть із якоюсь звіриною спритністю в момент розгорнув снасті та облаштував собі місце. Причому все лежало або стояло чітко на своєму місці, за всіма правилами рибальського мистецтва. Було дивно, що він влаштувався саме тут, бо по ньому було видно, що рибалка він досвідчений та вмілий, а місце тут явно було не рибне. Тут було зручно вдаватися до роздумів, а от рибалити – навряд чи.
Тож на березі завмерло двоє рибалок, але ефект усамітнення вже зник. Перший рибалка як більш досвідчений у житейських питаннях одразу зрозумів, що Іван не рибалити прийшов, а по щось інше.
– Іване, а ти в курсі, що не зловиш тут нічого?
– А чому ви так вважаєте?
– Та бобри всю рибу налякали. Плескають об воду, як п’яні туристи в Анталії.
– Та ви що? Не бачу я жодних бобрів.
І тут із води, як лосось, який іде на нерест, вискочив величезний бобер. Кілограмів на 60, не менше, і поки був у повітрі, недобре так подивився на рибалок і з плеском пірнув у воду.
– Бачив? Ось так уже години дві. Яка тут риба буде?
– А що ж ви тут сидите, якщо риби не буде?
– Гарне це місце, тихе. Я просто дивлюся і милуюсь.
– Чим?
– Та всім. Подивися на очерети. Дивись, як вони розгойдуються, ти бачиш, які рівні та відточені рухи. А вода! Ось зараз вийде сонце, і його перші промені вдарять об воду – ось де буде краса. Був би я художником – не сидів би дурнем із вудочками, а картини писав би.
– На продаж?
– Навіщо на продаж? Для себе. Щоб на продаж – вчитися треба і все життя набиратися майстерності, а для себе – інша річ. Насолоду можна отримувати просто від самого процесу, і не важливо, що там у результаті вийде.
– От я дивуюся вам, дядьку Василю. Ви вмієте милуватися якимись звичайними речами або ось кажете, що не важливо, що у вас вийшло б на картині, бо ви все одно цим були б задоволені.
– Так точно. У всьому є щось прекрасне, просто ти або бачиш це, або ні. Я бачу.
– А я – не бачу, дядьку Василю, і якщо чесно, прийшов про це з вами поговорити. Я – молодий, здоровий і недурний хлопець, просто не можу знайти в цьому житті нічого, що б могло приносити мені радість. І я розумію, що це – неправильно, що так можна все життя проґавити, але нічого не можу з цим вдіяти. Як ви це робите? Це вроджене?
– Ні-і, Іване. Не вроджене. До мене це дійшло порівняно недавно, а до цього я був схожий на тебе.
(Далі буде)