Уперше опубліковано: 24.03.2021
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції (передмова 2021 року)
Поданий нижче текст – із розряду «З посвятою». Що це означає – не важливо, а важливо те, що він дуже дивний і дуже на любителя. Тим, хто сюди заходить по аналітику чи стьоб, далі можна не читати. Це – рідкісний випадок неформатних текстів. А тим, кому це цікаво, пропоную заварити чайок, бо не знаю, який у нього вийде розмір.
***
Якоїсь миті вона відчула, що більше нема сил. Не те щоб якась конкретна подія вибила з колії, а просто організм просигналізував про те, що все, межу пройдено, і далі він відмовляється грати в її звичні ігри. Такого не траплялося ніколи. Точніше, до цієї межі вона доходила не раз, але ось так переступити її з розмаху, навіть не помітивши, а потім виявити себе з іншого боку – такого не було жодного разу.
У важкі моменти життя їй допомагала швидка їзда автомобілем. Вона просто мчала вперед, і не мало значення, в який бік. Це було щось магічне та незрозуміле, але спрацьовувало завжди. Так було й цього разу. За вікном – літній вечір та чорні хмари, що закривали половину неба, а друга половина була ще вільною від них. Ось із хмарами наввипередки вона й полетіла. Трохи позаду сяяли блискавки, а попереду – чисте небо, що швидко темніло.
Попереду, за кілометр чи більше, активно заблимали аварійні вогні – ремонт дороги та об’їзд. Машин хоч і було небагато, але вони запалювали свої стоп-сигнали та перетворювалися на червону, трохи дугою – гірлянду. Ні, це було не те, чого їй хотілося, і вона повернула на сільську, зовсім порожню дорогу і помчала по ній, щоб можливо, обійти перешкоду манівцями. Але ось збоку, вже зовсім у сутінках, вона побачила з’їзд на ґрунтову дорогу просто в степ.
Чому звернула – сама не могла собі відповісти. І розуміла ж, що якщо наздожене дощ, то тут можна надовго застрягнути, але звернула. Скинула швидкість і, проїхавши ще трохи часу, побачила, що далі їхати нікуди. Попереду зустрічалися дві річки, одна – значно більша за іншу, а той шматок степу, на якому вона опинилася, мав вигляд стрілки. Картина була приголомшлива. Попереду було видно, що суша не спускається до води похилим пагорбом, а обривається різко, скельним уступом. Вона зупинила машину й вирішила дійти до краю.
Вже підходячи до того місця, яке вона собі намітила як ціль, побачила світлу пляму, і при ближчому розгляді це виявився чоловік, що сидів на уступі спиною до неї та дивився кудись у далечінь. Підійшовши ближче, вона побачила, що незнайомець обрав дуже зручне місце, неначе спеціально зроблене для того, щоб мандрівник, який наважився забратися в таку глушину, міг зручно влаштуватися і насолодитися справді чудовим краєвидом, що відкривався попереду.
Вона не помітила жодного руху з його боку, але якось зрозуміла, що той уже відчув її присутність. І тоді вона запитала:
– Я не заважатиму. Ви не заперечуєте? Можна, присяду?
– Сідай, не соромся і можеш на «ти» звертатися. Я ж не депутат якийсь, не міністр і президент. А ти сідай, місце тут справді чудове. Іноді я сюди добираюся, щоб просто подивитися на плин річки і хоч на якийсь час забути про турботи.
– Ви… Ти теж надірвався?
– Тобто? Як надірвався?
Цього разу він повернув голову й уважно роздивився її розумними очима. Віку незнайомець був невизначеного і одягнений якось дивно, але в ньому не було нічого неприємного чи страшного. Принаймні, сонце вже зайшло, і остання вечірня зоря стрімко згасала, але ніякої небезпеки від нього не виходило.
(Далі буде)