Головне – бажання (Частина 4)

Схоже на те, що вночі тут були пристойні хвилі, і доходили вони до того місця, де сидів чоловік і де тепер він ішов сам. Тому там була ідеально рівна поверхня, на якій чоловік щось креслив своєю чорною тростиною з явно золотим набалдашником, кінчик тростини теж блищав золотом. Та й чорнота самої тростини була шляхетною, дорогою.

Усе це він роздивився, злегка сповільнивши крок, але все одно незабаром він наблизився впритул, і через те що чоловік зробив якийсь ледве вловимий рух головою в його бік, він зрозумів, що його виявили, і вирішив привітати незнайомця місцевою мовою:

– Bonjour monsieur! Comment ca va?

– Salut! Та не напружуйся, можеш по-простому.

– Ви знаєте?

– Я багато чого знаю.

– Але як ви..? Як вам..?

– А ти сам як гадаєш?

– Я навіть не знаю, що мені думати.

– А думати треба завжди. Не будеш думати – не будеш знати. Тож знання – вторинне.

– Не вловив. Зараз я не дуже добре освоюю складні конструкції, просто стан…

– Та нема тут нічого складного. Спробуй точно формулювати те, що говориш, і тобі самому стане легше.

– Все одно не можу вловити.

– Ну, гаразд. Ця твоя словесна форма змінила те, що ти хотів сказати, і вийшла дурна фраза, безглузда за своєю суттю. А те, що ти хотів сказати, повинно було звучати так: «Я не знаю, чи думати мені?» Щойно ти її правильно сформулюєш, то одразу і правильну відповідь до неї добереш. Вловив?

– Начебто вловив.

– Тоді вловлюй далі. Ти і багато твоїх знайомих на це запитання дають негативну відповідь. Ви не бажаєте думати. Звідси і більшість ваших проблем.

– Від того, що лінуємося думати?

– Якби ж то. Ви хочете, щоб хтось за вас думав. Втім, не лише ви. Це поширене явище. Ну та гаразд, чого ти хочеш?

– Тобто?

– Ну, це ж твоє бажання було, щоб тобі був знак?

Він завмер і певний час дивився на чоловіка просто в якомусь пригніченому стані, але потім трохи оговтався і хрипким голосом запитав:

– То ви… він!

І безтямно тицьнув пальцем у бік Сонця. Чоловік усміхнувся та уточнив.

– Я – це я. Пам’ятаєш? Аз єсмь! Ну, давай, чого ти хочеш? Тільки сформулюй це якось розумно.

– Я… не можу навіть збагнути, з чого почати…

– Гаразд, я тобі підкажу.

І стисло, в загальних рисах він описав ситуацію. Але те, як чоловік це робив, почало вкладати картину дещо іншим чином, ніж він собі уявляв до цього моменту, і звідси випливало, що він сам, своїм голосуванням запустив ланцюг подій, який повернувся до нього бумерангом. І врешті-решт чоловік сказав.

– Знаєш, іноді мені цікаво безпосередньо брати участь у якихось подіях, і ти це відчув на собі не один раз. А зараз мені просто було смішно подивитися на те, до чого привело моє втручання і чи варте воно того.

– Тобто ви весь час були поруч і все бачили?

– Точно так.

– І не бажали мені нічого поганого?

– Дивне ти створіння. Ти подумай, що ти кажеш? Я бажаю поганого? Це просто смішно!

– А як же так сталося, що я потрапив у такий глухий кут?

– Тому, що ти цього хотів. Я ж тобі пояснив на самому початку – розберися зі своїми бажаннями та говори правду хоча б собі. Все стане простіше та зрозуміліше.

– Ви хочете сказати, що я сам себе загнав у кут і хотів цього з самого початку?

– Абсолютно правильно. Ти цього хотів.

– Я такого не пам’ятаю. Такого просто не може бути!

– Може. Дивися сюди, я зараз тобі покажу, як це працює. – Він упер тростину в пісок – Почнемо з того кафе на Рогнідинській, де ти вчора пив каву з товаришем. Пам’ятаєш, що він сказав?

– Пам’ятаю. Поки триває ця влада, він не зможе мені допомогти.

– А ще?

– А ще просив подякувати тим, хто голосував за неї.

– І ти?

– І я – голосував за неї.

– Тобто подяку ти прийняв?

Він нічого не відповів. Так він собі ситуацію точно в голові не вкладав.

– Ну гаразд, а от за Януковича ти випадково не голосував?

– Голосував, але тоді вибір був…

– Так-так, ну, дивися сюди.

І він кивнув на пісок. Виявляється, що своєю палицею він накреслив стовпчик цифр. Тростина вперлася у найвищу. Там було написано: 108 тисяч гривень.

– Знаєш, що це?

– Ні, не знаю.

– Це стільки у скарбниці залишив Коля Азаров, прем’єр Януковича, за якого ти голосував. І стільки прийняв Яценюк, який тобі дуже не подобався. А тепер дивись сюди.

Він перемістив тростину нижче на напис у піску: 90 мільярдів гривень.

– Знайома цифра?

– Ні.

– Ще б пак. Це стільки у скарбниці залишив Яценюк, коли ти та твої друзі змусили його піти. Він вам не сподобався.

– Але він же крав…

– Тепер дивись сюди.

І він знову перемістив тростину нижче, де було накреслено: 130 мільярдів гривень.

– Це знаєш що?

– Вже здогадуюсь.

– Кажи.

– Таку суму в скарбниці залишив Гройсман?

– Точно! Це залишили прем’єри Порошенка, якого ти ненавидів лютою ненавистю і якого просив прибрати. І ось твоє бажання збулося, він пішов. А тепер дивися сюди.

Він тицьнув в останній рядок, де було написано: 12 мільярдів гривень.

– Це здогадуєшся, що таке?

– Так. Залишок станом на зараз.

– Бінго! Тобі подобаються ті, хто обдирає країну і тебе особисто. Розумієш? Ти хочеш бути жебраком, і ти будеш жебраком. Я ж тобі говорив із самого початку: ти свої бажання зіставляй зі своїми справами та вчинками. Бачиш, тобі майже задарма дісталося те, що могло годувати тебе все життя. Ти проскочив повз те, щоб просто все втратити, але при цьому постійно прагнув зробити так, щоб стати жебраком. Якщо це твоє бажання, то нехай так і буде.

Відповісти на це було нічого, чоловік у білому пальті піднявся, запахнув руками поли пальта, як це роблять із халатом, і повільно пішов до моря. Воно стихло повністю і стало гладким, як поверхня озера в безвітряний день. Ось цією поверхнею він і пішов, точніше, сонячною доріжкою, яка була відбиттям сонця на поверхні води. Його промені сліпили очі, і поки він змахнув сльози, чоловік зник, як зникли й сумніви в тому, що тепер треба робити.