Авторка: Світлана
Не знаю, як зараз, але за мого навчання у школі проти Шевченка було практично все: обов’язковий портрет у рушнику, вірші про незрозумілу боротьбу, про нещасну долю кріпаків, про тугу за Україною. Це не вкладалося в підліткову систему координат, де основними були особисті проблеми (а не доля народу), пошук власного «я», перше кохання і ще багато чого. Тим більше що за волю боротися не треба було, бо начебто ж у вільній країні живемо.
Тому Шевченка «проходили» як щось неминуче, а «протест» виплескувався в альтернативних версіях, які охоче декламували один одному на перерві: «Як умру, то поховайте Мене в кукурузі, Не забудьте пом’янути Качаном по пузі»; «Якби ви знали, паничі, Що люди роблять уночі…»
І зараз, з висоти дорослого віку, я зрозуміла кілька речей. По-перше, не такими вже й безневинними видаються оці смішні пародії на серйозні твори. Можливо, я перебільшую, але чим це не тактика «Не можеш подолати – висмій»?
По-друге, таке наполегливе вкладання в голову життя і творчості Кобзаря у школі – це правильно. Це повинно бути зашито на підсвідомому рівні: Шевченко – борець за волю українського народу, український геній і пророк. Щоб потім у дорослому віці ніхто не міг похитнути цю впевненість.
По-третє, розуміння творчості Шевченка приходить із життєвим досвідом. Коли вірш спрацьовує як дитяча колискова: «Сонце заходить, Гори чорніють, Пташечка тихне, Поле німіє». Коли, заробивши перші трудові мозолі, розумієш справжній сенс рядків: «І щоб дожать до ланового, Ще копу дожинать пішла». Коли по-новому відкривається вздовж і впоперек вивчений «Заповіт»: чому поет попросив поховати його «на могилі», а не «в могилі»? І хто такий «ревучий», якого треба, щоб «було видно, було чути?»
І коли історія повертає так, що слова «боротьба», «Україна» і «воля» наповнюються конкретним змістом, саме тоді приходить розуміння Шевченка. Настільки потужно це, напевно, проявилося на Майдані, де рядок «Борітеся – поборете» став звичним і пророчим. Під час другого Майдану з’явилися меми з осучасненим Шевченком, наприклад, такі:
Або такі:
І одне з найвідоміших тогочасних графіті на колоні Поштамту:
Насамкінець хочу нагадати відео, яке здається настільки неймовірним, що важко повірити в його реальний, а не постановний характер. Але це зняли бійці у вересні 2022 року в Балаклії, яку щойно звільнили після піврічної окупації. Москалі, захопивши місто, почепили плакат із триколором на місці плаката з Шевченком. Бо розуміли, що наш Шевченко – це не про красне письменство, а про ідеологію та свідомість нації:
Не кожній нації щастить мати такого генія. У нас він є. І шлях до нього – в кожного свій, але дуже часто – глибоко особистий, наприклад – від рутинного вивчення у школі до свідомого цитування на бронику.
У пушкіна “Мьі все учились чему-нибудь и как нибудь”.
У Тараса “Якби ми вчили все як треба, то й мудрість би була своя”краще замість стоматолога обрали б боксера
Наголос роблю на слові мудрість.
Було б мислення (мудрість, розум) то краще замість стоматолога обрали б боксера, а не агента кремля замість відмінника у всьому.
Ось в чому визначається мудрість, розум, мислення, логіка.
Помилився. Виправив.
У пушкіна “Мьі все учились чему-нибудь и как нибудь”.
У Тараса “Якби ми вчили все як треба, то й мудрість би була своя”.
Наголос роблю на слові мудрість.
Було б мислення (мудрість, розум) то краще замість стоматолога обрали б боксера, а не агента кремля замість відмінника у всьому.
Ось в чому визначається мудрість, розум, мислення, логіка.
> Це не вкладалося в підліткову систему координат, де основними були особисті проблеми (а не доля народу), пошук власного «я», перше кохання і ще багато чого.
Ну, “Мені тринадцятий минало” в школі було. Причому якраз без останнього куплета, який якраз таки й не вкладався. І “Садок вишневий коло хати”, здається, теж був.
А взагалі Шевченко починається з дитячих книжечок, коли ми ще самі не читаємо, а нам читають батьки. З окремих ліричних фрагментів опису природи, побуту… вихоплених з-посеред моря болю, як розумієш пізніше, коли сам береш до рук Кобзаря.
Дивлюся – аж світає, край неба палає,
Соловейко в темнім гаю Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють,
Між ярами над ставами верби зеленіють.
Сади рясні похилились, тополі поволі
Стоять собі, мов сторожа, розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна, повита красою,
Зеленіє, вмивається дрібною росою.
Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає.
І нема тому почину, і краю немає…
А потім ти виростаєш, і поринаєш в той біль, що навколо…
Двісті років від Шевченка, а він і досі актуальний. Мабуть тому що Україна нажаль ці століття ходить по колу.
І ніхто його не додбає, і не розруйнує…
Під таку тему додам один з улюблених віршів
від Олекси Бика:
…Зазбиралось на дощ,
а пи##чити ще далеченько.
І дорога убита, неначе дорога АТО.
На узбіччі стоїть голосує
попутніх Шевченко.
Я спиняю і він підсідає
до мене в авто.
Я газую на схід, де стирчать
із землі терикони,
І на землю мою своїм
лаптєм ступив п#дарас.
Всі одвічні боги пропили
свої древні ікони,
Але поряд сидить і сміється
крізь вуса Тарас.
Каже: хлопче, жени! Хай вітри тобі
дують у спину.
Хай тебе не бере ні вогонь,
ні земля, ні вода.
Поквитайся за нас, за нещасну
мою Катерину.
Ось тримай-но ножа – це тобі
передав Галайда.
Ці плюгаві мерці, ця к#цапська
навала пихата
Нападає вночі і заходить
завжди зі спини.
Ще вишневий садок. Ще пасуться
маленькі ягнята.
Але ниньки із них виростають
одні барани…
…Він ще довго отак матюкався,
сміявся і плакав,
Потім десь за Дніпром утомився і
тихо заснув.
Мабуть, снилось йому, що
вернулися знов гайдамаки,
Посвятили ножі і пішли
на останню війну.
Автор Олекса Бик