От тільки цей номер у них не виходить, бо над татарами немає влади московських попів, які славляться вмінням промивати мозок. Через те що кримські татари – мусульмани, їх ця церковна пропаганда не стосується абсолютно, і тому вони міцні у своїй вірі й пам’яті про своїх предків. Москва не може пробачити їм цієї пам’яті і займається знищенням просто сьогодні, в сьому річницю окупації Криму.
Не менш люто та екзистенційно московія ненавидить поляків. Ті теж не раз і не два кришили московитів на капусту і теж заходили в москву, де дивувалися дикості цієї публіки. Попереднього разу, але, напевно, не востаннє вони зайшли туди у 1812 році, у складі П’ятого корпусу армії Наполеона. Тож коли зі спітнілим портретом росіяни розповідають про свою непереможність, у поляків це викликає сміх і в’їдливі жарти. Весь пафос іде в унітаз із якимось бульканням. І що ще гірше, до цього реготу починають приєднуватися й фіни.
Тому, коли випадала нагода, московія намагалася або влаштувати деколонізацію Польщі, або знищити її ідентичність шляхом підміни історії. Але й тут усе пішло не так, як того хотілося б. Адже й там не було мозкопромивної машини кремлівського патріархату, бо поляки – католики, і за довгий час саме польський священник став Папою Римським. Словом, поляки теж – пам’ятають і тому будуть вічними ворогами для москви, принаймні доти, доки цю геополітичну сутність не вдасться знищити шляхом подрібнення на малі і вже майже нешкідливі сегменти.
Але найлютіша ненависть москви, яка вилилася у найбільшу кількість жертв, дісталася українцям. Тут річ у тому, що у всіх походах на москву разом із кримськими татарами чи поляками завжди були українці. Причому українські формування завжди були найбільш відчайдушними та бойовими. Це стосується не лише козаків Запорізької Січі. У складі польського корпусу армії Наполеона була й українська дивізія, яка знову увійшла в москву, як це було багато разів у складі різноманітних альянсів.
Ми, українці, були свідками ганьби московії, а також активними учасниками подій, які спричинили їхню ганьбу. Причому ганьбою це стало не тому, що вони програли низку битв, бо в самому програші немає нічого ганебного і найбільш переможні армії все одно зазнавали поразки, а тому, що московія приховала ці поразки. Вона сховала їх в історичному мотлосі так, щоб на цій таємниці побудувати міф про свою велич, про свою доблесть і непереможність. Якби московія прийняла поразку як належне і не приховувала справжніх обставин програних битв, не було б викриття та ганьби.
Адже недарма вони й досі розповідають про те, що перемогли Наполеона під москвою в Бородінській битві. А в Парижі, в усипальниці Бонапарта, його саркофаг покоїться на постаменті, навколо якого на мармуровій підлозі у спеціальному кільці написано назви найбільших виграних імператором битв, і там є ось такий напис.
Люди звідусіль приїжджають вклонитися праху Наполеона. Це не фігура слова. Балкон огляду, з якого відкривається найкращий вид на саркофаг, влаштовано таким чином, що кожен глядач змушений оглядати його в поклоні. І вони бачать, що однією з Вікторій Наполеона є москва. Весь світ це знає, окрім самої московії.
Але світ знає лише про одну поразку московії та про одне захоплення москви, а ми знаємо про все. Тому саме нас вони намагалися позбавити нашої історії, в якій стоять усі дати розгрому їхнього гадючника. Крім того, ми знаємо про те, навіщо татари ходили на москву і за що її карали. Ми знаємо і пам’ятаємо все, і за це знання заплатили і продовжуємо платити найбільшу ціну. Ну, і плюс до того, нас закинуло у кремлівський патріархат, який зносив мізки набік три сотні років поспіль. Але все це залишилося позаду.
Ми знаємо, ми пам’ятаємо, ми не прощаємо і ми – переможемо!
Так, українську назву московитів “кацап” вони виводили з “как цап”,, хоча в українській мові ніколи не було слова “как”. Одночасно ненавість до татар (переважно кримськіх) пов’язана саме з цім словом “кацап”. Бо українці запозичили у татар влучну назву московитів – “вбивця, м’ясник”.