Уперше опубліковано: 26.02.2021
Авторка перекладу: Світлана
Напевно, кожному відомий момент, коли виникає режим перевантаження мозку, особливо потоком вкрай негативних новин, які треба зупинити, осмислити і знайти з них якийсь вихід. Після того як усе закінчено, потрібно просто загальмувати розкручені оберти розумових процесів, і кожен знаходить свій засіб для подібної маніпуляції, а в когось виходить це зробити шляхом перегляду детективних серіалів. Не буду наводити назви, але для цієї справи чудово підходять англійські серіали, які поєднує одна важлива властивість – мотив скоєння злочину, найчастіше – вбивства.
Можливо, це фантазія авторів цих серіалів, але якщо це там дивляться і не знаходять у цьому чогось дикого, то напевно, ці мотиви там сприймаються як справді варті того, щоб штовхнути людину на вбивство, за яке там довгий час передбачалася шибениця. Якщо відкинути корисливий мотив, найчастіше пов’язаний зі спадщиною, то другим за частотою там буває бажання приховати якусь інформацію, яка може знищити чиюсь репутацію. І ось це не надто вкладається в голові, бо відправити в могилу людину заради того, щоб про тебе не говорили погано, виглядає аж якось зовсім дивно.
У підсумку напрошується висновок про те, що зрозуміти цю мотивацію заважає різниця в менталітеті та в тому, яку історію маємо ми і яку – вони. Але насправді наша історія просто під зав’язку напхана чимось подібним, однак масштаб цієї мотивації незрівнянно більший, а жахливість наслідків – позамежна. Адже якщо в серіалі жертвою, яка могла щось розповісти, зазвичай буває одна людина, то в нашій історії можна знайти цілі народи, які нищаться за те саме. Тобто кількість жертв іде на мільйони, а за довгий час – на десятки мільйонів.
Що характерно, в цьому випадку вбивця завжди один – московія, яку б назву чи подобу вона не приймала, а от жертвами стають ті, хто знає про ганьбу московії, про її сутність і про те, ким вона є насправді. Точніше, не так: усі вони знають про те, що московія – не те, за що вона себе видає, і не має того, чим вона намагається хвалитися і пишатися.
Тому три ненависні для московії народи – кримських татар, українців та поляків – вона й намагається знищити за будь-якої можливості. Але через те що йдеться не про одну людину, а про мільйони людей, то банально вбити всіх – просто фізично важко, і вона могла б відмовитися від своїх кривавих справ, якби жертви забули про те, хто вона така. Тільки от жертви – не забувають. А не забувають вони того, що московія була рабом і загалом рабом і залишилася, і крім того, ось ці всі казки про ратні подвиги та «непереможність зброї» – повна маячня.
Першим народом-жертвою є кримські татари. Саме рабом кримського хана був московський цар аж до Петра Першого. Навіть не самого хана, а його посланця цар мав зустрічати біля стін москви спішеним і з батогом у руках, щоб посланець міг його тут же публічно відшмагати в разі невдоволення тим, як цар несе свою рабську повинність. У кремлі цар поступався своїм престолом і за бажання – своєю дружиною, яка гріла посланцеві постіль. Загалом, як і належить рабу.
Ну, а в разі якихось непорозумінь між Бахчисараєм і москвою на північ із Криму виїжджала бригада швидкого реагування, яка вогнем і мечем наводила лад у москві та її околицях. Татари пам’ятають, у яку позу вони ставили московських царів, і ті, знаючи про це, люто їх ненавидять і намагаються або витравити їхню пам’ять, або знищити.
(Далі буде)