Уперше опубліковано: 24.12.2018
Авторка перекладу: Світлана
Париж, Лувр (Фото ЛО)
Передмова 2026 року
Кілька місяців тому ми опублікували переклад статті «Слідами однієї анафеми», в якій спробували розкрити причини того, чому Петро І та його церква так ненавиділи Івана Мазепу. Сьогодні пропонуємо переклад статті-продовження, яка покаже ще один аспект важливості Томосу про автокефалію Православної церкви в Україні.
Від редакції (передмова 2018 року)
Ми навмисно зробили паузу між попередньою статтею про те, за що і чому Петро І ненавидів Івана Мазепу. Ми планували подати статтю дещо в іншому форматі, але велика кількість цитат і так уже вилилася в лонгрід, а тому довелося залишити її таким шматком, щоб читач зміг покрутити думку, закладену там, звернутися до джерел, знайти те, що ми просто не наважилися цитувати. Але ідея статті вимагає продовження, і ми його даємо вже окремим матеріалом.
***
Отже, більшість людей вважали, що «дивацтва» Петра зумовлювалися його надмірною енергією і небажанням миритися з патріархальною країною, що дісталася йому у спадок від татуся Олексія. Насправді розгнуздані витівки Петра на зразок надування купців міхами, вставленими в задній прохід, багатоденні оргії, пиятики та інші чудові речі – були аж ніяк не дивацтвом, а суттю цього персонажа. Він таки сформував той стрижень, на який і було нанизано його імперію.
Після нього залишилися персонажі, які діяли в тій самій парадигмі, і калейдоскоп фаворитів, яких імператриці міняли без вагань, якраз і був продовженням того, що заклав Петро. Те, що було названо скромним терміном «фаворитизм», відбивало справжню структуру влади, яка неминуче виливалася в її офіційні форми. Описи того, як імператриці обирали собі фаворитів, дуже нагадують обряди «Всешутейшего собора», і зрештою, верхні ешелони влади було сформовано саме такою добірною публікою, і багато речей, які категорично зараз приховуються, тоді не просто не ховалися, а виставлялися напоказ. Імператриця Катерина стала притчею во язицех у цьому плані, але для сучасників це не виглядало чимось забороненим на кшталт нинішніх німецьких фільмів для дорослих із серії «У світі тварин».
Яскравим прикладом того, як зараз сприймається те, що в ті часи було просто звичайним, є численні коментарі історика-дослідника з рф Євгена Понасенкова, який вважає себе вільним від імперськості (до речі, надто самовпевнено). Діставшись до архівів з особистими листами імператриці, він жахається з того, наскільки відверто вона обговорювала подібні речі, що називається, «ничтоже сумняшеся», і головне, як усе це було переплетено з державною структурою і впливало на внутрішню та зовнішню політику імперії.
А послідовники Петра стали просто його блідою подобою і не змогли досягти того розмаху, якого набуло явище, частково охоплене тим самим «Всешутейшим собором». Саме там було сформовано правило подвійного дна від історії до релігії. Ніхто особливо не займався ні осудом, ні виведенням цієї отрути, а тому вона виринала тепер уже регулярно і в ті часи, коли перші особи держави давали до цього привід.
Щоб не перевантажувати оповідання безліччю подробиць, просто пригадаймо описи великого полководця Кутузова, який не надто прагнув показуватися на полі бою, зате возив із собою малолітніх коханок, вбраних у військову форму, і ось там він і реалізовував свій полководчий геній. Але фокус у тому, що Михайло Іларіонович теж не робив нічого такого, що в його час вважалося б вартим осуду. Вся ця публіка, яка називає себе християнами, з часів Петра навчилася публічно хреститися і висловлювати свої релігійні переконання, а насправді, повертаючись до своїх маєтків і палаців, вони переходили в режим «всешутейшества» і, між іншим, порушували всі до одної євангелічні заповіді.
І справа тут навіть не в самому факті їх порушення, а в тому, що це не вважалося чимось незвичним чи ганебним. Формулу «Або зніми хрест, або одягни труси» було повністю переформатовано творцем «імперії», і вона так і живе за його правилами. Петро просто вилучив із формули «або» і подарував своїм нащадкам «благо подвійного дна». Брехня стала невід’ємною частиною того, що несла і несе ця імперія.
Уже давно зрозуміло, що ця зараза має широке охоплення та феноменальну живучість. Зрештою, це пронизало всі верстви суспільства і тільки пошкреби – обов’язково себе виявить. Але навіть якщо не шкрябати, воно все одно виринає назовні, і тоді офіціоз змушений вигадувати легенди, щоб приховати справжню сутність явища.
Останній імператор Микола ІІ та його дружина Олександра Федорівна, а насправді Аліса-Вікторія-Хелен-Луїза-Беатріс, принцеса Гессенська, продемонстрували те, як проявляється петровський дух через два століття. Як відомо, Алекс поринула саме в ту атмосферу, яку створив Петро, хай і не таку химерну і розгонисту. Проте церковно-розгнузданий зв’язок із ченцем Григорієм Распутіним був цілком відомий як колу осіб, наближених до престолу, так і світським колам столиці імперії. Хоча для прикриття цієї історії було вигадано жалісливі сюжети, всім усе було зрозуміло і головне – нікого особливо не дивувало. Між іншим, немає нічого дивного в тому, що імператора та його сім’ю було канонізовано як святих, попри найдикіші оргії, які вони влаштовували. Дивно інше – як досі не канонізували самого Петра і тих його сподвижників, які й зліпили свою «імперію» на такому своєрідному фундаменті.
(Далі буде)