Помісна церква, покроково (Частина 1)

Уперше опубліковано: 15.12.2018

Авторка перекладу: Світлана

Передмова 2026 року

Деякі події відбуваються настільки рідко, що ними не може похвалитися не те що кожне покоління, а кожне століття чи тисячоліття. Свідком однієї з таких подій нам пощастило бути. Ідеться про отримання Томосу як визнання автокефалії Православної церкви України. Це був непростий шлях, в успіх якого мало хто вірив. Тому пропонуємо озирнутися на події заключних місяців та днів цього шляху, щоб зрозуміти велич пройденого та побачити деталі, які, можливо, тоді були непомітні або невідомі. Упродовж кількох днів ми публікуватимемо переклади статей на цю тему.

***

Те, що, а головне – як відбувається сьогодні в Києві, «откуда есть пошла земля Руська», можна і треба оцінювати не просто як завершальний етап відновлення української помісної православної церкви, а як певну кульмінацію більшого процесу, стрижнем якого, безумовно, була і є процедура проголошення автокефалії української церкви. Для того щоб нинішні події виглядали повніше, достатньо згадати, як вони розвивалися. 

У середині літа питання про надання автокефалії перейшло у практичну площину. Після поїздок до Стамбула до Вселенського Патріарха як прихильників, так і противників автокефалії стала зрозумілою позиція Святого Престолу. Патріарх досить чітко заявив, що автокефалії бути. Але цього було мало тому, що це «бути» могло мати на увазі місяці, роки або десятиліття до втілення в життя.

До цього часу москва приблизно так і ставилася до цих звісток, мовляв, мало що там сказав Варфоломій. Він уже добре в літах (89 років), а тому повільні та мляві церковні процеси навряд чи наберуть обертів за його життя. Схоже, що в москві згадали Насреддіна, ішака та падишаха, що було добре видно з глузливих коментарів як профільних офіційних осіб, так і російської пропаганди. Ніхто не брав це близько до серця до середини серпня, коли стало відомо про намічений візит на Фанар завідувача московської церкви Гундяєва. Схоже на те, що сам візит Гундяєва теж не сильно змінив уявлення про масштаб процесу, який відбувався, і головне – про його швидкість. Завідувач покрасувався перед пресою, налякав Варфоломія та відбув у впевненості, що все під контролем.

Але на початку вересня сам Вселенський Патріарх вніс ясність і заявив про те, що рішення про українську автокефалію вже прийнято і тепер залишилися формальності, передбачені канонами. Російська преса вже не так упевнено, але наполегливо пояснювала своїй публіці, що цей процес дуже тривалий і в найближчій перспективі жодних змін не буде.

Але головне, що саме у вересні до москви дійшло, що Гундяєву не вдалося залякати Варфоломія, а сама така спроба була фатальною помилкою. 11 жовтня Синод Вселенського Патріархату формалізував рішення про надання українській церкві автокефалії, а крім того, вніс ясність у відносини з московською церквою. В результаті стало очевидно, що ця церква не є канонічною, бо стала такою шляхом самопроголошення і не мала права робити багато речей, наприклад, піддавати анафемі предстоятелів православних церков України, які вийшли з-під московської церкви. Тобто сам факт скасування анафем поставив під питання легітимність московської церкви у формі патріархату як такої.

У цей момент усім і все стало зрозуміло. Путін одразу зібрав своїх силовиків і провів засідання ради безпеки, результатом якого стала заява про те, що москва має намір «захищати» в Україні вже не лише російськомовних, а й любителів їхнього власного патріархату. Попри позиціонування себе як світської держави, де за конституцією церква відокремлена від неї, було ухвалено рішення створити міжконфесійний конфлікт і вступити до нього на боці однієї з конфесій. Причому все це було заявлено відкрито, і стосовно не власної держави, а сусідньої.

Треба розуміти, що рада безпеки путіна не просто зібралася, щоб поговорити, а відповідні міністерства та відомства отримали завдання для того, щоб практично виконати ці рішення. Те, як це робив совок чи робить нинішня москва, – добре відомо. Спочатку в якійсь країні відпрацьовують російські спецслужби, і в результаті створюється привід для силової акції. Щойно відбувається інцидент, виявляється, що випадково біля кордонів цієї держави або вже всередині неї перебували необхідні сили й засоби, здатні виконати силову складову всієї операції. Фінляндія, Афганістан, Придністров’я, Грузія або Чорногорія показують один і той самий стійкий почерк рф.

Згадаймо, як неохоче наша церква та Константинополь називали дати наступних заходів, присвячених отриманню автокефалії. Росіянам треба було спланувати заходи відносно конкретної дати, щоб розуміти, що має відбуватися щодня до неї, цього дня і в наступні дні. Очевидно, що до дня «Д» усі силові структури, задіяні в операції, мають бути на вихідних позиціях і чекати команди «Вперед». Як тепер відомо, все це росіяни зробили за планом. День «Д» було призначено на кінець листопада, коли Константинополь мав виконати останню формальність, яка залежить від нього, – скласти і затвердити текст Томосу.

Його вручення – вже автоматична процедура, хоч і урочисто обставлена. На цьому Вселенський Патріархат закінчує свою частину шляху, і залишається лише Об’єднавчий собор, який проводить уже сама Україна. Тобто все мало закрутитися в останніх числах листопада. Але, як це дедалі частіше відбувається останнім часом, Україна діє на випередження, і ситуація розвивається вже не просто поза планами кремля, а за планами України. Томос не зміг перебити ні Гундяєв зі своєю попівською агентурою, ні путін зі своєю конторською агентурою та армією.

(Далі буде)