Хто розвалив совок? (Частина 3)

Це означає, що після смерті Сталіна та початку демонтажу табірно-рабовласницької структури почався й демонтаж самого совка. Що характерно, період воєнного комунізму з початку тридцятих і до середини п’ятдесятих років 20-го століття породив покоління людей, які нічого, крім совка, не бачили і уявляли цю систему як природну та безумовно – життєздатну. Їх не дивувало те, що багато речей, які роблять особисто вони, або не мали жодного сенсу, або мали вкрай низьку ефективність, але вони не бачили залежності між своєю працею та її результатами. Звідси ситуації «колесы-насосы» або «копай от забора до обеда», які нікого не насторожували і не шепотіли на вушко, що з такою роботою і такими працівниками все вилетить у трубу. Проте цей самий чинник грав роль сповільнювача, бо населення не уявляло й того, який низький рівень його життя.

Однак був шар суспільства, який усе це розумів та здійснював загороджувальні заходи. Так, совків намагалися не випускати за кордон, а якщо таке траплялося, до них приставляли конторського, який стежив за ними і не давав занурюватися в подробиці зарубіжного життя. Формули «2+1» або «5+1», залежно від складу публіки, працювали безвідмовно. А все тому, що поїздка до Парижа чи, не дай боже, до Нью-Йорка відразу викликала безліч запитань, бо найкраще людина пізнає світ у порівнянні.

Ті, хто запроваджував ці обмежувальні заходи, вже жили в комунізмі і мали доступ до західних ніштяків, а тому тверезо дивилися на те, що відбувається в совку, і уявляли, чим це закінчиться. Саме тому вони й обмежували, а точніше – забороняли виїзд за кордон, прослуховування іноземних радіостанцій і боже борони – читання іноземної преси. За кольоровий журнал можна було собі заробити років із п’ять лісоповалу.

Але ще гірша справа була з працівниками «органів», які працюють за кордоном. Туди добирали людей з високим інтелектом і здатністю до аналізу, а тому ті дуже швидко розуміли, що майже всі вони працюють на добуванні військових та інших технологій. Тобто сама така робота вказувала на технологічну відсталість совка, і це прямо суперечило теоріям про стадію «загнивання» Заходу. Зіставляючи факти, вони легко обчислювали відрив Заходу від совка на 20–30–50 років або назавжди, і розуміли, що рано чи пізно для совка це закінчиться смертю.

Але ситуація трохи покращилася у 70-і, коли в епоху нафтової кризи совок відчув перший шалений потік нафтодоларів. Тоді з’явилися шанси якось налагодити економіку, використовуючи нафтодоларову подушку, але цього зроблено не було. Ці кошти було пущено на підготовку до війни, але сенс її ведення, який заповів ще товариш Сталін, – зник повністю. Видаляти конкурента ядерною зброєю, отримуючи удари у відповідь, – це вже зовсім інша історія, яка не має стосунку ні до комунізму, ні до здорового глузду.

На наш погляд, самі ж вищі партійні чини і найвище керівництво спецслужб поставили смертельний діагноз совку в проміжку між 1978 та 1982 роками. Справа в тому, що перша дата була пов’язана з тим, що ортодоксальний комуністичний режим Китаю, погравшись у ще чистіший комунізм у Камбоджі, ухвалив рішення про те, що ні військовий комунізм, ні соціалізм совкового типу не дає можливості вижити, а тому там було обрано програму реформ, за своєю вагою – серйознішу, ніж ленінський НЕП. У Китаї пішла лібералізація навіть щодо приватної власності.

Що характерно, в Китаї є культура праці, яка не потребує запровадження заходів воєнного комунізму. Там люди вміють дисципліновано і багато трудитися, не вимагаючи надто великої оплати, і реформи дали різке зростання економіки. У совку це було в принципі неможливо, бо десятиліття рабства виховали працівників нового типу: ледачих, злодійкуватих, неініціативних – і тому обтяжених пияцтвом та іншими соціальними недугами. Таку публіку можна змусити працювати тільки під дулом кулемета.

До цього висновку, безумовно, прийшло партійно-конторське керівництво, і врешті-решт було вирішено, що знову влаштовувати розстрільні ями немає сенсу не з альтруїзму, а просто тому, що 80-і роки повністю відрізнялися від 30-х років, і робити казарму для захоплення Європи стало вже пізно. Тому загибель країни стала просто очевидною, і питання постало лише з приводу того, як це відбуватиметься.

Гадаю, що зустрічі Горбачова з Рейганом на Мальті та в Рек’явіку відбувалися саме під знаком того, як верхівка совка має вкласти тушу, яка вмирає, а Захід, у свою чергу, видав усім учасникам заходу гарантії особистої безпеки та безпеки грошей, які ті зможуть вивести.

Далі – дрібні нюанси. Єльцин точно нічого не розвалював хоча б тому, що для цього потрібен лідер іншого калібру. Коли в серпні 1991 року відбулася невдала спроба перевороту особами, які залишилися поза великою грою, Єльцин сховався у посольстві США. Руйнівники так не роблять.

Підсумок. Прямо відповідаючи на головне запитання, можна сказати, що де-юре першу лопату в могилу совка кинула рф, тому що (крім Балтії) першою, ще 12 червня 1990 року, майже рік до загального параду, оголосила власний суверенітет. Інші колишні республіки просто пішли слідом за рф. Де-факто совок поховало партійно-конторське керівництво, яке просто вивело з совка більшу частину активів. До літа 1991 року совок уже був банкрутом, приреченим на смерть. Але за великим рахунком, смерть совка було закладено ще при його народженні, бо в 1917 році було народжено потвору, не пристосовану до життя, а швидше – пристосовану до смерті. Таким чином, імена могильників совка повністю збігаються з тими іменами, яким неосовки співають осанни, а назва їхньої країни стоїть першою серед колективних його могильників.

Словом, історія повторюється вже у вигляді фарсу.