Автор перекладу: Світлана
Станом на ранок число жертв учорашнього удару балістикою по спальному району Кривого Рогу досягло 18 осіб, і половина з них – діти. Вчора було пояснення того, яким чином сталася така кількість жертв, і пояснення було в тому, що боєприпас був із касетною бойовою частиною і тому накрив велику площу спального району. За кадром залишилася причина, з якої так багато людей залишилося просто неба, незважаючи на тривогу.
Вже потрапило на очі порівняння цієї ситуації з дисциплінованими ізраїльтянами, але таке порівняння не є коректним у принципі. Так міркувати можуть особи, які не розуміють суті того, що відбувається в Україні, і ступеня деформації психології її населення. Впевнений, що в Ізраїлі сталося б точнісінько те саме, якби в них було приблизно так, як у нас. Адже у них повітряна тривога відбувається хоч і регулярно, але все-таки епізодично. У нас це може відбуватися по кілька разів на день, і так – четвертий рік.
У такій ситуації більшість людей уже настільки звикли до тривог, що майже не реагують на них узагалі. А тим більше в тих місцях, які знаходяться відносно недалеко від лінії фронту або кордону зі звихнутою федерацією. Фокус у тому, що звідти виїхали ті, хто справді гостро реагує на тривоги, і залишилися люди з фаталістичним складом мислення, які вже просто забули про те, що може бути якесь інше життя.
Буквально вчора посеред дня довелося спостерігати реакцію людей у центрі Києва на сигнали повітряної тривоги. Для тих, хто далеко від України, описую те, що відбувається в цей момент. Лунає сигнал тривоги. Не почути його неможливо, оскільки гучномовцями вже обвішано буквально все і сирену з голосовим попередженням чути ясно і чітко, де б ви не перебували в цей момент. Скажімо так, не можна сказати, що Київ саме в плані повітряних нальотів аж надто тилове місто. Якщо подивитися на статистику, то, швидше за все, ворог навалив крилатих ракет, балістики і особливо «Кинджалів» по Києву більше, ніж по якомусь іншому місцю України.
Інша справа, що над столицею і збивається дуже багато, але все одно кожен бачив або падіння чогось збитого, або приліт поруч з собою і точно знає, що це таке. Тому тут ідеться не про незнання, а саме про зсув психології. Отже, лунає сирена, як по команді народі дістає телефони і дивиться в них – напевно, з’ясовує причину тривоги. Якщо тривога стається саме вдень, то гарантовано це не будуть дрони, а швидше за все, балістика чи зліт літака – носія «Кинджала». Тобто у випадку удару саме по Києву часу для переходу в укриття – від хвилини до трьох.
Усі вже знають, де можна сховатися, та й відповідні вказівники стоять уже скрізь, а в громадському транспорті на кожній зупинці диктор оголошує не тільки її назву, а й де розташовано найближче укриття. Персонал кафе, магазинів та інших громадських місць точно знає, де воно, і у випадку тривоги пояснює це всім відвідувачам. Мені довелося бути свідком подібних сцен уже не раз. В одному магазині, коли ввімкнувся ревун, незворушна панночка на касі продовжувала свою роботу без найменшої рефлексії і на запитання про те, чи не збирається вона в укриття, буденно відповіла: «То це МіГ злетів, а мені працювати треба». Тобто реакція «Що робити? Куди бігти?» вже давно неактуальна, і всі все знають. Але реакції – нуль. Не те що просто нуль, а просто – великий нуль. При цьому відповідні канали саме вчора дали тривогу через загрозу балістики.
Так от, я спеціально спостерігав за тим, як поводяться люди навколо. В екстрених ситуаціях завжди видно, що частина людей робить щось, чого не можна не помітити на загальному тлі. А тут – жодних змін у поведінці. Ті, хто пив каву у вуличних кафе, продовжували її пити, навіть не поставивши чашку. Ті, хто сидів у сквері і про щось спілкувався, не змінили ні жестикуляції, ні тональності. Ніхто не прискорив кроку і не змінив узагалі нічого. Тобто якби не звук сирени, то з реакції людей ви б не зрозуміли, що відбувається щось незвичне.
Зрозуміло, що з погляду безпеки це неправильно і легковажно, але коли ви стикаєтеся з цим день за днем, тиждень за тижнем і місяць за місяцем три роки поспіль, то вже величезний шматок вашого життя просто має таке забарвлення і – так, можливість загинути будь-якої миті. Більшість людей уже змирилися з думкою про те, що може прилетіти і твоє світло вимкнеться в будь-якому місці. Виняток становлять ситуації, коли заздалегідь стає відомо про масований ракетний обстріл. Ось тоді станції метро та інші укриття заповнюються людьми під зав’язку, але коли тривога стається раптово, то реакції практично немає ніякої.
Упевнений, що якби ізраїльтяни поварилися в такому казані, як і ми, у них дисципліна почала б кульгати на обидві ноги, і за рік щоденних тривог, із прильотами та жертвами, вони б уже нічим від нас не відрізнялися. Зрозуміти і прийняти такий стан речей може лише той, хто особисто пережив це у тривалому форматі. Решта теоретичних міркувань на цю тему не мають жодного сенсу і значення, бо такий теоретик поняття не має, про що він розмірковує і якими б стали його міркування хоча б через пару місяців спостерігання того, як у тебе над головою щось збивають.
Ба більше, якщо у вас є можливість спостерігати позиції ППО, ви вже дивитеся на них і бачите, як звідти летять подарунки в небо, і це видовище захоплює вас, як якийсь командний вид спорту, і ви вболіваєте за цю команду, щоб саме вона забила гол. Тобто увага зміщується на щось зовсім інше. І це при тому, що іноді лупить так, що волосся на голові підстрибує і місцями чути, як цокають осколки. А якщо поряд з вами є водойма, то ви бачите, як щось падає у воду.
Напевно, тому в Кривому Розі спрацювала саме ця психологія, і тому стільки жертв. А тим часом ворог уже розповідає байки з приводу того, що ж він робив, бо картинка пішла така, що якби у Вашингтоні не було друга прутіна – Трумпа, реакція була ба дуже неприємною. Але про всяк випадок вони все-таки «ліплять горбатого»:
Виявляється, на дитячому майданчику була нарада військових, і там вони щось обговорювали з західними інструкторами, при цьому катаючись на 20 транспортних засобах. Напевно, іноземні інструктори не можуть спокійно сидіти на місці і власне інструктувати. Їм обов’язково треба покататися на гойдалці й покопатися в пісочку, щоб інструктаж був повноцінним. Ну, а ми завжди знали про те, що меж підлості стада, що живе в сусідній країні, ніколи не було й не буде. Єдине запитання, яке виникає при всьому цьому: чим це лікувати? Не ми запропонували варіант відповіді, але ми там залишили свій голос.
Як бачимо, це навіть не переважна, а практично абсолютна більшість.