ІСТОРИЧНИЙ ВІДСТУП
Пам’ятаю свої відчуття, коли цивільне безтурботне й безглузде життя залишилося позаду і пішли перші секунди перебування в совковій армії. Це був не те що контраст, а щось більше й всеосяжне. Так сталося, що з обласного збірного пункту в один і той самий пункт призначення нас їхало 10 лобуряк, на чолі з «покупцем» – капітаном, уже не пам’ятаю його прізвища. Так сталося, що коли йшов процес «купівлі», стався якийсь збій, і мені та ще одному товаришу з мого міста, що за 1000 км на північ від обласного центру, довелося їхати невідомо куди, замість цілком конкретного і, по ідеї, непоганого місця. Наша «команда» поїхала без нас, через помилку в інформації, і тому нас уже намагалися прилаштувати хоч кудись.
У підсумку, ми опинилися в команді, де «покупець» наполегливо цікавився спортивними розрядами, а потім ще забажав подивитися, що призовники можуть виконати на турніку. І треба ж було тут так підставитися, адже в мене був розряд зі спортивної гімнастики, і з турніком я був добре знайомий. Загалом, із двох чи трьох десятків телепнів він відібрав 10, і судячи з блакитних петлиць, ми вважали, що потрапили у ВПС. І справді, з обласного центру ми поїхали поїздом до москви, займаючи одне купе плацкартного вагона. Решту займала інша команда і не з нашої області. Вони їхали звідкись далі, але точно знали, що в Бориспіль і що в авіацію. Ми вирішили, що теж їдемо з ними.
Ну а далі – як водиться, пиячили так, що не помітили, як доїхали до москви, і тут виявилося, що далі нам треба їхати не з того вокзалу, що всім іншим, але добитися від капітана нічого не могли, оскільки він був у повній нірвані. Він одразу сказав, що пробухав усі гроші і що не стане нам вказувати, що купувати з продуктів по дорозі. Ми це зрозуміли як прямий дозвіл купувати спиртне, і капітан дегустував нарівні з усіма. Загалом, ледве-ледве нам вдалося з’ясувати, що їдемо ми не до Києва, а до Вільнюса, а там – ще далі. І все це – в режимі алкогольного автопілота.
Загалом, коли прибули на місце, ані грошей, ані продуктів у нас не залишилося, і в стані сильного бодуна нас привели в місце, де мала відбутися «мандатна комісія», де мало відбутися розподілення по частинах дивізії. А частини там були дуже різні. І ось настав момент, коли треба було попрощатися зі своїм цивільним одягом. Весь його довелося зняти й кинути на величезну колоду, біля якої стояв кремезний хлопець із сокирою, і вправним ударом цього знаряддя він перетворював одяг на клапті. А далі – душ і кожному – комплект військової форми.
І ось тут почалося протверезіння. Все це виявилося настільки незручним і безглуздим, що мозок відмовлявся повірити, що в цьому можна постійно ходити. Відразу було складно зрозуміти, як це взагалі правильно одягається, ну а онучі просто викликали стан ступору. Щоправда, кілька умільців їх хвацько намотали, показуючи досвід у цьому питанні, але в інших – нічого не виходило. Тут стало зрозуміло, що нормальне життя залишилося під тією сокирою на величезній колоді. І треба зауважити, що практично одразу ці відчуття отримали повне підтвердження реальністю, вивернутою навиворіт. Але той момент, коли старе життя вже закінчилося, а в нове якось не виходило втиснутися, запам’ятався назавжди. І от схоже на те, що лапті зараз опинилися саме в такій ситуації.
(Далі буде)