Уперше опубліковано: 03.01.2022
Автор: anti-colorados
Тож совок розвалився у 1991 році, а в наступному, 1992 році, було підписано Маастрихтський договір про створення ЄС, який запустив Євросоюз у життя через рік, у 1993 році. Послідовність цих дат каже сама за себе. Зрозуміло, що певний час механізми Союзу притиралися, і теоретичні принципи, покладені в його основу, на практиці виявилися дещо відмінними від запланованих. Євросоюз набув статусу суб’єкта міжнародного права і став провадити зовнішню політику всіх країн-учасниць від свого імені. Нехай і не на 100%, але за ключовими позиціями зовнішньої політики саме Євросоюз переважно визначав основний тон.
Але що далі, то сильніше ставало зрозумілим, що питання, які стосуються компетенції ЄС, дедалі більше набували пронімецького вигляду. А в Німеччині остаточно переміг дивний варіант прагматизму, який досі дає сумнівні результати. До досягнень ЄС можна ставитися як завгодно, але у 2023 році Союзу виповниться 30 років, і за цей час він так і не зміг стати центром політичної сили і поступово здає свої економічні позиції навіть не стільки в абсолютному вираженні, скільки у своїй тотальній залежності від дедалі більш яскраво виражених тоталітарних режимів – Китаю та рф.
Тепер уже всім очевидно, що Німеччина не впоралася з лідерством у Союзі, натомість, скооперувавшись із Францією, вона почала душити свого природного конкурента в лавах Євросоюзу – Велику Британію. Найголовніша і вкрай деструктивна роль Меркель, яка була канцлером Німеччини половину строку життя ЄС, полягає в тому, що вона не могла або не хотіла оцінити власну нездатність бути лідером для всього Союзу і поступитися цією роллю Британії. А та, маючи величезний досвід державного будівництва та різного плану міжнародних відносин, який, на відміну від Німеччини, накопичувався не дискретно від злету до наступного краху, а постійно, досить справедливо вважала, що експеримент із грою в ЄС виявився невдалим, і треба відкочуватися на попередній формат.
Принаймні, поки в ЄС домінуватиме Німеччина, яка вже там придушила принцип колективності рішень, а головне – злила в унітаз демократичні цінності на користь того самого дивного «прагматизму», від ЄС треба триматися подалі і займатися реальними речами з реальними союзниками. Тим більше що в США вже зробили свої висновки, і навіть та «відрижка» у вигляді чотирирічного правління Трампа не вплинула на це рішення. Тож Велика Британія стала першою країною, яка покинула ЄС не з економічних, а з фундаментальних, доктринальних причин. І не дивно, що у Брюсселі відразу почали голосити, що Лондон створив небезпечний прецедент і що за ним може початися вихід інших країн. У числі перших кандидатів на вихід називають Польщу.
Простіше кажучи, Британія хоч і пішла, не грюкаючи дверима, але всім зрозуміло, що розлучення відбулося на доктринальному рівні. І зрештою виходить, що Євросоюз не виправдав надій Британії ні в економічному, ні в духовному, ні в ідейному плані. Простіше кажучи, напрям, у якому Німеччина повела Європу, Британію абсолютно не влаштовує, і вона не забажала поділяти ту спільну політику, яку нав’язує Союзові Німеччина. Але в такому разі рано чи пізно Британія все ж таки повинна була порозумітися як зі своєю мислячою частиною населення, так і з такою самою частиною населення країн ЄС, які, дивлячись на маневр співзасновниці Союзу, хотіла б зрозуміти її аргументи, які змусили піти «на вільні хліби», явно маючи ряд проблем, пов’язаних із процедурою виходу.
(Далі буде)