Уперше опубліковано: 22.02.2018
Авторка перекладу: Світлана
Тим, хто збирається святкувати 23 лютого, «день червоної армії», варто знати, що саме вони відзначають і як насправді виглядали події, що стали підставою для заснування цього свята. А тим, хто не стане це святкувати, теж буде цікаво прочитати наведений нижче текст.
ПРОЛОГ
Ми неодноразово зверталися до теми альтернативної історії, яка стала родовою ознакою московії. Те, що вигадували в різні часи і різні люди, настільки далеке від реальних подій, що могло б випускатися книгами в розділі «Казки» або «Фентезі». Але це публікується у вигляді історичних опусів, які залюбки споживає русскомірський планктон. Навіть коли з’ясовується, що вказана подія у вказаний час у вказаному місці й за участю вказаних людей достовірно не відбувалася, це ніяк не засмучує планктон. Він продовжує цим обмазуватись як «патріотичною легендою».
Загалом така підміна історії відбувається двома способами. Перший із них смішний і менш шкідливий. Це стосується подій на кшталт «куликовської битви» чи «28 панфіловців». У такому разі йдеться про чисту вигадку, бо таких подій не було взагалі. Навіть упорота публіка розводить руками і починає щось таке розповідати, що легенди є у різних народів, у них – такі легенди, у когось – інші. А другий спосіб використовує події, що мали місце, але перелицьовує їх до ступеня повної протилежності сенсу події. Причому є підозра, що автори повного переписування історичної події регочуть просто до кольок, коли читають вигадану ними маячню для бидла. Напевно, вони уявляють картину з тупими рилами ідіотів, які це читають і з розумним виглядом переказують цей твір. Словом, відвертий стьоб, вигаданий і виконаний вузьким колом осіб, ідучи в маси, кам’яніє, бронзовіє і стає канонічною історією. Якби не тяжкі наслідки фальсифікації, то з цього стьобу можна було б сміятися. Однак у результаті виходить зовсім не смішно, і фанатики роблять зі стьобу фетиш.
На початку такими речами займалася церква, яка мала, та й зараз має, цілий жанр літератури під назвою «житіє». Найчастіше це треба було для канонізації якоїсь історичної постаті. Через те що та мала вести праведний спосіб життя і являти чудеса, то всі факти, що підтверджують це, треба було звідкись брати або вигадувати, і тоді писалися житія, що зображували кандидатуру в потрібному світлі. Саме в результаті такої процедури зарахували до лику святих православної церкви ренегата, вбивцю і користолюбця Олександра Невського, який обіймав почесну посаду старшого холуя ординського хана і «смотрящого» за землями Московії.
Так цей жанр і бовтався до Петра І, який звів фальсифікацію історії в наукову й навіть індустріальну площину. Німецькі філософи зліпили йому таку історію, що пальчики оближеш. Філософи прямо цього не писали, але мали на увазі, що хер Пітер – плоть від плоті і кров від крові – Константинопольських, а значить, і Римських імператорів. Саме тоді й народилася нав’язлива ідея про Третій Рейх, точніше – Рим, яку в рф знову стало модно використовувати. Напрацювання німецьких вчених узагальнив і остаточно «причесав» син знатного ординського роду – Кара Мурза, який для благозвучності змінив прізвище на Карамзін.
Проте розквіт фальсифікації історії, безумовно, прийшовся на час правління більшовиків. Вони просто стерли кілька століть історії тому, що там не було пролетаріату, а без нього – яка історія може бути? Зате керівники совка стали стрімко обростати легендами і ставати «святими» ще за життя. Це робилося настільки легко й невимушено, що вже ніхто й не звертав уваги на те, як лисого сифілітика називають генієм, вождем світового пролетаріату й видатним мислителем. Те саме і з уркою Сталіним, який миттєво став вождем та вчителем, другом дітей та вентиляторів. Але цей механічний стиль звеличення, як виявилося, отримав опцію «задній хід», і вчорашній герой, легендарний борець і революціонер буквально наступного дня міг стати сволотою і одночасно – німецьким, польським, румунським і японським шпигуном при тому, що йому важко вдавалося формулювати кілька своїх думок російською, без матюків та «фені», а з японцями він жестами не зміг би порозумітися, але це ніяк не заважало пускати його у розхід.
Навіть у постсовкову епоху рф демонструє старі звички, видаючи на гора легенди як церковного, так і світського характеру. Так, святим став один із найбездарніших і найбезтямніших царів імперії – Коля 2. При цьому він був великий ходок «наліво». Через те що гімнасток тоді не було, то він любив балерин. Його дружина балету не любила, але її приваблювали брутальні мачо з жорсткими звичками садиста, на що Ніколя ніяк не годився. Словом, імператор був ще той поц, що, зрештою, коштувало йому розвалу імперії, власної смерті та смерті його сім’ї. І все одно «анпіратор» – фетиш Наташі Поклонської. З нею вже до ладу не зрозуміло, хто там мироточить, бюст імператора, побачивши експрокурорку, чи нинішня депутатка держдуми, побачивши бюст. Але нас цікавить саме совковий період міфотворчості, зокрема перший рік більшовиків при владі, коли відбулися події, покладені в основу святкування «23 лютого».
(Далі буде)