Червень-близнюк (Частина 1)

Уперше опубліковано: 10.06.2018

Авторка перекладу: Світлана

Останнім часом із рф надходять повідомлення про те, що центральні архіви отримали вказівку знищувати фонди, що стосуються репресій, депортацій та інших заходів, які проводив совок напередодні Другої світової війни. Через те що жодної особливої реакції ні російських «еліт», ні «широких кіл творчої інтелігенції» немає й не передбачається, то цілком можна припустити, що й документи, що стосуються періоду перед 22 червня 1941 року, теж зачищено, і, швидше за все, задовго до путіна.

Так сталося, що більша частина публіки уявляє собі, що до того дня, як німецькі війська перейшли в наступ, совок дрімав і ні сном, ні духом не уявляв того, що станеться лише за кілька днів. Але це уявлення штучно вирощено і вкладено у свідомість. Уся країна мала можливість спостерігати частини заходів, які ніяк не могли відбуватися поза підготовкою до війни. Таким є менталітет населення тієї країни та менталітет нинішньої рф. Більшість населення спостерігала як мінімум ешелони танків, гармат, військових машин та іншої техніки, що неслися в тому самому напрямку.

Тільки зовсім закінчений імбецил не міг розуміти, що буде після того, як уся ця техніка розвантажиться в потрібному місці. Ті, хто не бачив поїздів, набитих військами, помітили іншу особливість. В умовах загальної військової повинності молодь чоловічої статі двічі на рік призивалася в армію і стільки ж разів демобілізовувалась і поверталася додому. Але вже з 1939 року цю традицію було порушено. Призови йшли за планом, а ось дембелів уже ніхто не бачив. Це означає, що тільки за рахунок регулярного призову чисельність армії зростала кожні пів року.

Мало того, щойно припинилися демобілізації, почалися війни в Монголії та Фінляндії, де червоноармійці воювали з самураями та білофінами, які «підло напали на першу у світі державу робітників і селян». Згодом почалися процеси «радісного приєднання» Латвії, Литви та Естонії. Отже, навіть дрімучому й безтямному колгоспнику було зрозуміло, що відбувається, але пізніше було створено міф про те, що ніхто нічого не розумів, і тому німецькі війська «напали раптово».

У цьому сенсі дуже вчасно потрапила на очі думка одного з наших читачів, який розповідав про власний досвід. Його вражали картини, які малював Орвелл у своїх знаменитих романах, і єдине запитання, яке не давало йому спокою, було про те, як люди бачать усе це і дають абсурду зміцнитися і стати реальністю. Але тепер, у 2018 році, прийшло розуміння того, як це працює.

Справді, росіяни чудово спостерігали не по телевізору, а в реальності ті самі ешелони танків, артилерійських систем, бронетехніки, військових вантажівок та іншого, що звично рушило в тому самому напрямку, що й у 1941 році, і ні в кого не ворухнулося щось усередині, мовляв, бути біді! Нічого подібного не сталося, і мало того, коли вони вже достовірно дізналися про те, що їхні війська вторглися в Україну або хоча б її обстрілюють, то це не завадило їм нас ненавидіти як найголовніших ворогів, неначе ми захопили їхній смердючий Саранськ чи Тамбов. Усе працює саме в тому режимі, що й напередодні 22 червня 1941 року. Це чудово знали і розуміли в Пітері, бо на відміну від глибинки, Фінська війна йшла мало не на околиці міста, і вони чудово бачили маневри флоту та авіації, не кажучи вже про потік мільйонного угруповання військ.

У цей час вони вважали себе маленькими людьми і вважали, що товаришу Сталіну, партії та уряду – видніше. Якщо там вирішили, що підлі «білофіни» вирішили напасти на совок зі своїми 64 танками та сотнею допотопних літаків, виготовлених у проміжку між 1927 та 1937 роками, то так воно і є. Ленінградців тоді не збентежило навіть те, що всерйоз говорити про напад тримільйонної Фінляндії на совок було просто дико, бо тільки населення одного Ленінграда дорівнювало населенню всієї Фінляндії – три мільйони осіб.

Лише через два роки після того, як ленінградці посилено вдавали, що їх це не стосується, фінські війська вийшли на узбережжя Ладозького озера і замкнули оточення міста, яке з іншого боку забезпечили війська групи армій «Північ».

Згодом, коли пішло масове людоїдство та поголовна загибель мирного населення з голоду, це було зведено в ранг жахливої трагедії. А насправді це прилетів бумеранг за зиму 1939 року, коли ленінградці розважалися і чхати хотіли на всі ці маси військ, які йдуть терзати сусіда. Вони досі ходять на Піскарьовське кладовище, і до них не доходить причинно-наслідковий зв’язок своєї глухоти та сліпоти з цими сотнями тисяч трупів, що лежать у землі.

Приблизно те ж саме, але вже в більшому масштабі, відбувалося в ці дні 1941 року, але про це вже ніхто не згадує, крім самих німецьких військових, які готували удар на випередження по совку.

(Далі буде)