Їжа, яку ми «втратили» (Частина 1)

Уперше опубліковано: 17.06.2018

Авторка перекладу: Світлана

Напевно, наступне твердження зможе поділити хоча б деяка частина наших читачів, а решта – дуже сподіваємося, зможе це зробити найближчим часом. Ми всі дивимося кіно. Різне і всяке, хтось більший любитель цього виду мистецтва, хтось менший, але всі ми його дивимося. Серед усього різноманіття фільмів є певні відгалуження від загального потоку. Не те щоб зовсім щось інше, проте таке кіно ні з чим не сплутаєш, і воно – дуже на любителя. Йдеться про французьке чи італійське кіно.

Ці школи кінематографа було засновано з часів появи кіно, і вони досі залишилися дуже своєрідними. Напевно, комусь подобається те ж саме французьке кіно як таке, хтось залюбки дивиться лише французькі комедії, а комусь подобаються фільми, зняті в Парижі. Іноді це складається разом в одній стрічці. І ось коли доводиться дивитися щось подібне, чітко виникає уявлення про різницю сприйняття картини, якщо тобі довелося побувати в Парижі і якщо ти тільки плануєш туди потрапити. Не скуштувавши власних вражень від цього міста, ніколи не вловиш усього сенсу фільму. Оце, я гадаю, й підтвердять ті читачі, хто там уже побував.

Усю цю преамбулу було написано для того, що далі наведено виклад, який повною мірою зможуть зрозуміти ті, хто застав совок у більш-менш дорослому віці.

Отже, зараз важко уявити, що у фінальній стадії совка, десь у середині 80-х років, з’явився товар, якого раніше просто не було і ніхто з простих совків цього не бачив у принципі. Йшлося про подібність книжки, яка могла сприйматися тільки і виключно як вирок совку як такому. Тому «дістати» її було дуже складно. Термін «дістати» означає, що навіть маючи гроші, ви не можете знайти товар, який вам потрібен, а якщо знаходите його у таємних торговців «фарцовщиків», то ціна на нього буде слабко пов’язана з об’єктивною реальністю і може виявитися абсолютно непідйомною. За часів, коли зарплата простого трудівника була в районі 70–80 рублів, а інженера – 120–140 рублів, наша книжка могла коштувати 80, 100 і навіть 120 рублів, залежно від її «свіжості» та пристойного вигляду.

Ні, це була не підпільна і навіть не художня література. Це був каталог товарів «Отто» або «Неккерман», інших зустрічати не доводилося, а ці навіть не раз тримав у руках. Загалом нічого незвичайного за сучасними мірками в них не було, просто там були фотографії товарів, короткий опис і ціна в марках. Але! Справа була в кількості та вигляді цього товару. Це просто шокувало. Наш огидний за формою та виглядом одяг у мінімальному асортименті здавався просто посміховиськом порівняно з тим, що було в каталозі. Але там були ще телевізори, магнітоли, зокрема той самий «Грюндіг», про якого співав Висоцький, та безліч предметів, які навіть важко було порівняти з чимось таким, що є у нас. Але найважчим ударом було зображення всілякої їжі. Переглядаючи ці картинки, постійно ловив себе на думці: «За що?» За що мені «пощастило» народитися в цій проклятій країні, де все зроблено через одне відоме місце, де безпросвітні ряди лахміття на полицях і вішалках, крім блювотного рефлексу, нічого не викликали, а їжа була такого виду та якості, що краще не треба?

Любителям ковбаси по 2.10 хочу просто зазначити, що якби вони знали, що вони їли, то ковбасою це не називали б. М’ясо, яке мало бути в ковбасі, виносилося звідти робітницями на собі. Його прив’язували до тіла в найзагадковіших місцях та несли щодня. У результаті м’яса залишалося настільки мало, що воно йшло на виготовлення балику та ковбаси «СК» для партійного та господарського керівництва. Всі інші лише думали, що їдять варене м’ясо. Я особисто спостерігав процес виготовлення цього продукту, що допомогло мені позбутися ототожнення цієї погані з їжею. До речі, з молоком, поки воно доходило до бідона покупця, теж відбувалося безліч еволюцій, і починалося все ще з молоковоза, який віз молоко із села на молокозавод. Водій кидав у бак дощечку, і поки доїжджав до молокозаводу, на ній осідало збите масло. Зрозуміло, що жирність молока вже падала, а потім ще кілька разів його розбавляли по ланцюжку.

Але це можна описувати нескінченно, а мені довелося отримати ще два удари долі у вигляді двох книжок зовсім крамольного змісту. Років через десять після цього до рук потрапила книжка Гітлера «Майн Кампф», і вона виявилася меншою крамолою, ніж дві книжки. Кожна з них окремо була бомбою, але отримати їх обидві в одні руки було катуванням. Перша з них – збірка рецептів кінця дев’ятнадцятого століття. Щось там 188Х рік, уже не пам’ятаю. І ось у цій книжці докладно описуються способи приготування страв, де їх добра половина носить французькі назви і вже цим вганяє у розпач. Але найгірше було навіть не це, а те, які інгредієнти були потрібні для приготування страв. Перелік цих продуктів свідчив, що за царя все це було доступно для купівлі, включаючи й дуже екзотичні вина, фрукти, овочі, сири та інше. З цього випливав висновок про те, що більшовики побудували якусь смердючу конюшню, в якій навіть їжі нормальної нема.

Але контрольний постріл зробила болгарська книга на ту ж саму гастрономічну тему. Книга була 60-х років ХХ століття, і як з цього випливало, її випустили вже за комуністичного режиму. Жах цієї книжки був у тому, що набір продуктів, із яких там пропонувалося готувати страви, теж був великий і підозріло схожий на царську книжку. З цього випливав інший висновок – про те, що навіть у Болгарії місцеві комуністи не стали будувати смердючої конюшні, як це сталося в совку.

(Далі буде)