Автор — Тимур Литовченко
Не треба думати, нібито світ мистецтва загалом і літератури зокрема — це, як казав незабутній Кіт Бегемот, така собі «оранжерея», де митців (або конкретніше — літераторів) вирощують, немов ананаси. Аж ніяк! У цій сфері повно покидьків, і ніхто не застрахований від зустрічі з ними. Наривався на покидьків і я, звісно. І при цьому винайшов своєрідну — творчу форму відповіді на такі ситуації. Справді, навіщо товкти пику мерзотникові, коли свої почуття можна вкласти… у красиве оповідання, наприклад?! Пропонований увазі завсідників «Лінії Оборони» саме і є моєю творчою відповіддю на одну з таких ситуацій…
— Скрипалю… Гей, скрипалю, припини!
Разом з іншими відвідувачами я обернувся до столика, розташованого у найтемнішому куточку зали.
— Агов, чуєш… Припини зараз же своє пиликання, ти, недолугий учень цвіркуна!!!
Єдиною людиною, що не відреагував на обурені заклики, був сам музика. Звиваючись і вклоняючись на всі боки, він продовжував повільно лавірувати поміж столиками, награваючи щось класичне. Час від часу хтось із відвідувачів «Носорога» вкидав дрібні гроші до оксамитного мішечка, що висів на розшитому дешевим бісером паску. Навряд чи завсідниками керувало розчулення: скрипка давно розсохлася. Скоріш, то був вияв співчуття типовому невдасі… а може й бажання позбутись настирливого джерела шуму над вухом! Але все ж навіщо висловлювати протест в отакій явній формі?! Адже й невдахам потрібно з чогось жити — от хоча б із музики. Навіщо ж тоді…
— Ось я тобі!.. Я тобі!..
Коли задзвеніла розбита склянка, з-за каси вийшов самий хазяїн. Половина офіціантів, чемно вибачившись, лишила клієнтів і рушила до погано освітленої частини зали, туди ж попрямував викидайло. Публіка стежила за розвитком подій із непідробною зацікавленістю. Здається, назрівав скандал, що обіцяв завершитись непоганою бійкою. Так, не у всіх жаб з нашого болота крівця захолола! Нехай це не Париж із його споконвічним вируванням пристрастей, але все ж тут і зараз станеться щось цікаве…
Намагаючись не пропустити жодної деталі майбутньої бійки, я ледве встиг пригубити кларет, коли почув захоплений шепіток:
— Знов ото Хартлент шаленіє! Очевидно, під зав’язку нажерся з ранку.
Озирнувшись, я узрів дві зморшкуваті сизуваті фізіономії, що видавали постійних відвідувачів «Носорога».
— Це що, той самий Хартлент? — здивувався я, проте бойові дії в іншому кінці зали саме розпочались, і відповідь на моє питання потонула у дзеленчанні розтрощених тарілок.
— Даруйте, що ви сказали? — перепитав я.
— Той або не той, хтозна, — промимрив один із завсідників, у якого ліве око запливло і сльозилося, — але все ж він значно ліпший музика від нездари Йони, це точно. Принаймні, був колись…
— Не наша то справа, Гоку, — пробуркотів другий, підводячись і вже на ходу ковтаючи смажену рибу разом із кістками. — Давай-но ворушися. Щось тут смаженим смердить, немов на їхній прокопченій кухні.
— Але ж…
— Чи ти хочеш, аби під гарячу руку нас загребли і потримали за причинне місце?
Рибоїд ковтнув востаннє й широкими кроками попрямував до виходу. Я спробував уточнити в його товариша, чи не має цей Хартлент якогось відношення до досить відомого музиканта, проте перший завсідник квапливо проговорив:
— Даруйте, ваша милість, але нам тут затримуватись і справді… — після чого чемно посміхнувся, єдиним духом висушив глиняний кухоль, що стояв лишався досі на столі, й довірливо-інтимним тоном, межуючим із зухвалістю, мовив: — Взагалі, навіщо це?! І вам, і нам…
За мить і він продирався уздовж стіни до виходу. Я звернув увагу на те, що обидва завсідники всіляко намагались оминути групу людей, які пихкотіли від напруги, обліпивши істоту, котра нагадувала манерами скаженого орангутанга. Я рішучо кинувся до офіціантів, на ходу витягаючи гаманця. Проведені у Сорбонні чотири роки були переповнені найрізноманітнішими враженнями, відтак я багато чого призабув. Проте прекрасно пам’ятав концерти знаменитого скрипаля, на які водила мене добра моя матуся. Крім того, Хартлент ще й писав музику. Тож якщо нині він занепав до рівня пияки та гульвіси… Ні, це не було би втратою світового масштабу, як, скажімо, смерть Моцарта, Чайковського, Патті або Бозіо. Але для звичайного смертного на кшталт мене таке чудацтво долі безумовно здавалось надцікавим.
З офіціантами я домовився досить легко, із охоронцями порядку, які встигли прибігти на галас — теж. Найважчим було не допустити сутички скаженого орангутанга з горилою-швейцаром, що застиг біля дверей питовного закладу зі стиснутими кулаками та насторожено спостерігав за ворогом з-під похмуро насуплених брів.
— Ну-ну, пане Хартлент, чи ж варто отак хвилюватись через те, що ви набагато талановитіші від цього музичного паяца, — заспокоював я викупленого гульвісу.
— Як-як ви сказали? — він раптом охолонув і вирячив на мене очі, у яких п’яний туман повільно розсіювався, поступаючись місцем непевним проблискам розуму. Я повторив.
— Хм-м-м, отже, ви пам’ятаєте мене у кращій формі, — Хартлент підніс до обличчя руку, і я побачив, до чого ніжна ця рука і як тремтять довгі тонкі пальці природженого музики.
— Не тільки я, але й інші, — значно перебільшуючи, я передав Хартленту розмову із завсідниками шинка та приготувався брехати далі. Проте скажений орангутанг вже зник, а нещасна людська істота, що залишилася замість нього, була зайнята винятково своїми думками, тому мені довелось замовкнути.
— От що, — сказав нарешті колишній скрипаль, — давайте підемо в якусь затишну місцинку, і якщо ви й досі відчуваєте інтерес до такого нездари, як от я…
Довелось запевняти Хартлента, що він зовсім не нездара. Але цим тільки розбурхав орангутанга, що задрімав, а тепер голосно й різко ревонув:
— Тільки щоб жодних мені цвіркунів!!!
Не втрачаючи гідності, завмерлий біля дверей швейцар знов підібрався й обсмикнув шиту галунами ліврею. Я поплескав войовничо налаштованого маестро по плечу і швиденько завірив, що в радіусі трьох кілометри від нас жодних скрипалів не передбачається. А щоб ніхто часом і справді не втрутився в розмову, ми прихопили у розташованій поруч з «Носорогом» крамничці пляшечку бордоського й попрямували до старовинного здичавілого парку, супроводжувані спантеличеними поглядами перехожих, котрим дивно було бачити разом чепуристого молодика й неохайного п’яницю. Пити потрошку вино на березі сонного ставка — у цьому теж є щось захоплююче.
— Так, це все дуже схоже на моє життя. Занадто навіть схоже. Схоже у такій мірі, що я назвав би це свинством. Дивіться-но…
П’яничка широко повів рукою довкола і продовжував:
— От тече собі повноводна ріка життя, але частину води з неї люди відводять у якусь яму, відгороджують її греблею — і за декілька років маємо застійний чорторий, осоку, латаття, безліч поганих створінь. А яскраві метелики й усілякі інші яскраві пташки пролітають поруч. І навіть закохані парочки не ризикують кататися тут на човні, побоюючись налетіти на корягу. Тільки занепалі п’яниці, як от я, іноді завітають…
Хартлент піддів ногою камінець, що плюхнувся у воду і переполохав півдюжини смарагдових ропушок.
— Ось, будь ласка: тікають! Зникають, немов зграя затятих друзів у важку хвилину. Боягузи нещасні, — додав маестро з ненавистю.
— Ви їх засуджуєте? — поцікавився я.
— Куди вже мені, — зітхнув невдаха-скрипаль і, піднявши над головою спорожнілу на дві третини пляшку, пояснив: — Я ж немов оця ріка. Щирого щастя в мені немає ані краплі, лишились суцільні ілюзії та п’яні марення. Я чи то занадто спорожнів, чи то занепав, на дні душі — осад і гіркота. А все через Дормона.
Якщо чесно, на цей момент я вже починав шкодувати про витрачені на викуп гроші. Сидіти б зараз Хартленту у відділку й очікувати, доки законники розберуться, що й до чого… Проте згадка про Дормона сколихнула в моїй душі нові спогади.
— Стривайте, ви часом не про Густава Дормона говорите?
Погляд каламутних склеротичних оченяток маестро був красномовнішим від будь-яких слів.
— Густав Дормон — так, це людина… — промурмотів він нарешті й швидко завертівши пальцями, пояснив: — Тобто, ясна річ, усі ми люди або принаймні схожі на людей. Але Густав Дормон — то не простий смертний, скажу вам відверто! Це — з розряду особистостей, он що!..
Прорікши цю туманну тираду, маестро заходився люто терти вкрите рясною щетиною підборіддя.
— Але якщо ми говоримо про того-таки пана Дормона, то ви що, маєте на увазі найпересічнішого вчителя музики, чи не так? За наполегливої вимоги матінки я брав у нього уроки, коли мені було…
Незадоволене буркотіння продемонструвало, що орангутанг знов готовий ожити, і я завбачливо замовк.
— От це вірно, — похвалив Хартлент, — тому що ви знали цю Людину з великої літери як напівзлиденного вчителя, а от я знав…
Мене вразило те, що п’яничка-скрипаль говорив про мого колишнього вчителя в минулому часі. Невже Дормон помер? Втім, все може бути! За чотири роки…
Раптом величезний дрізд пурхнув з кущів і всівся на землю в десятьох кроках від нас. Колишній скрипаль здригнувся й вирячивсь на птаха, немов на примару. Я спитав Хартлента, чи живий учитель музики, проте маестро вже цілком поглинули інші думки.
— Знову… — замість відповіді прошепотіли побілілі губи. Розгніваний такою безглуздою поведінкою співрозмовника, я схопив гілку, що валялась поруч, і замахнувся на дрозда.
— Облиште, — шепнув Хартлент, але птах вже зник. Відразу ж по цьому з кущів долинуло щебетання. От тоді я і справді пошкодував, що втрутився в хід подій. Орангутанг все же прокинувся. Вигукуючи: «От!.. От!.. Знову!..» — п’яниця-скрипаль кинувся в кущі. Приблизно чверть години звідти долинали тріскотнява зламаних гілок, шелест, голосні прокльони й веселе щебетання дрозда, що перелітав з місця на місце. Хартлент не заспокоївся, доки птах не полетів геть у якихось своїх пташиних справах. Тоді й маестро повернувся на берег. Але ж Господи, на що він був схожий! Витягнутий із сміттєвої купи клаптик запаскудженого паперу і те виглядав би краще.
— Ну от, ви самі бачили й чули, — пропихкав розшарілий після «бігу з перешкодами» Хартлент. Хоча особисто я не бачив біля себе нічого і нікого, окрім божевільного старця. Про що й поспішив сказати.
— А це коліно?! Всього лиш одне коліно!..
Зморщившись від натуги, маестро почав невиразно муркотіти, потім заходився насвистувати, копіюючи дрозда. Я нічого не зрозумів.
— Молодий чоловіче, невже ж і вам ведмідь на вухо наступив, чи що?! Ось саме це: ті-ті-па-па-пам-па-ті-па!
Я все одно не розумів. Напад люті, що вилився на оточуючий нас сонний спокій, був настільки жахливим, що я не в змозі його описати. Навіть недопита пляшка бордоського полетіла у ставок і здійнявши хмару бризків, зникла під водою. Втім, коли Хартлент зрештою видихся, першими ж його словами були:
— Ну от, тепер випивку втрачено. Шкода…
Слідом за тим без жодного переходу маестро почав сумну свою розповідь. Говорив квапливо, захлинаючись словами й безупинно озираючись, немовби перевіряв, чи не повернувся часом дрізд:
— Ми з Густавом майже ровесники. І жили поруч, і вчились разом. Подружжя Дормонів не було заможним, але з огляду на обдарованість Густава вчителі часто погоджувались почекати з оплатою уроків або просили за них меншу ціну. Взагалі-то, Густавові пророкували популярність, повсякчас підтверджували, що він набагато обдарованіший за мене, краще грає та все таке інше в тому ж роді. Мій приятель час від часу навіть складав музичні етюди, і в нього це непогано виходило, між іншим. Загалом, Густава постійно ставили мені за приклад. Вас це обходить. Вам, молодий чоловіче, цього не зрозуміти. Ну, взяли ви за наполяганням матусі декілька уроків, на тім справа й скінчилась. А для нас вирішувалась доля, усе майбутнє життя! Тому, сказати чесно, я завжди дуже заздрив юному Дормону. Ще б пак: коли при тобі постійно когось хвалять, його можна почати ненавидіти! Тільки з Густавом у мене цього не було, ні…
Хартлент позирнув у небо, із безнадійним виглядом махнув рукою, зітхнувши, промурмотів щось про викинуту пляшку і продовжив:
— Але потім все змінилося. Коли ми підросли, Дормон почав увиватись за однією пралею. Біс його знає, що він у ній знайшов! Праля сама і дочка пралі, і бабка її, мабуть, пралею була, і прабабка. Ну, личко симпатичненьке, фігурка нічого собі… Ясна річ, не без цього. Але я так розумію, тут вистачило б декількох побачень, не більше. Ну, скажіть будь ласка, де це чувано, щоб музикантові розпочинати серйозний роман із звичайнісінькою пралею?! І навіщо їй ота музика! Хіба праля розуміється на музиці?..
Щохвилини моргаючи, маестро дивився на мене склеротичними очима. Я ж мовчав, очікуючи продовження, тож Хартлент нарешті поступився.
— Знаєте, Дормонів вчинок ніхто не схвалював. Вже ото як я йому не заздрив, але теж казав: Густаве, схаменися, кинь цю дівку, нехай пропаде зі усією своєю білизною разом! Невже не можна знайти пристойну наречену з пристойними грошима?!
Протверезілий скрипаль заходився лаяти колишнього приятеля на всі друзки. А я, примружившись, пригадав Дормонові уроки. А й справді! Я якось забув про це… вірніше, просто не надавав значення тій обставині, що на подвір’ї непоказного будиночка з облізлими стінами завжди сушилась білизна, за якою наглядав наймолодший син Дормона, а сама халупка, що стояла неподалік ріки, наскрізь просякла вологою й лугом. Тільки в кімнаті вчителя, де він і давав уроки, було завжди провітрено, а тому відносно сухо.
— Та пан Дормон нікого не послухався й таки одружився зі своєю пралею, — констатував я, граючись зірваною травичкою. — А ви?
Хартлент обірвав слововиливи і знизавши плечима, мовив:
— А що я! Я не божевільний. Батьки знайшли для мене пристойну наречену, і я не опирався їхній волі. А от Густава, до речі, вигнали з дому, і він не одержав не те що батьківського благословіння, а навіть ламаного шеляга. Не варто сваритись із сім’єю, от що я вам скажу, молодий чоловіче! Тоді ви досягнете…
— Ви маєте намір мене повчати? — здивувався я. Проте Хартлент вже мовчав, розгублено озираючись навкруги, немов намагався знайти свої досягнення.
— Загалом, переконавшись у безпутності єдиного сина, що подавав такі великі надії, пані Дормон злягла. І в цьому винен Густав, це явно його провина! — немов захищаючись від сліпучого світла, маестро затулив очі рукою. — Зате в мене з моїми батьками все було гаразд, а завдяки грошам дружини і зв’язкам її родичів, я незабаром одержав місце у капелі його високості. Хіба це так вже погано?
— Зовсім непогано, — погодився я.
— Тим паче, це був тільки початок! — з пафосом підхопив Хартлент. — Я затримався у тій капелі зовсім ненадовго, а згодом почав виступати з сольними концертами, домігся популярності, сам всього досягнув…
— Сам, але не без допомоги грошей і зв’язків дружини, — нагадав я.
— Ще б пак! Як вона могла не сприяти моїй кар’єрі?! — щиро обурився колишній скрипаль.
— Я не заперечую. Я просто слухаю.
Не знаю, чи повірив мені маестро або всього лише вирішив не сперечатись, тільки він чомусь замовк.
— Слухаю, слухаю, — пібадьорив я Хартлента.
— Та ви й самі знаєте все не гірше за мене, — пробуркотів він. — І про мене знаєте, і про Дормона. Цей невдячний егоїст оселився разом зі своєю пралею, вони наплодили купу дітлахів, а щоб їм усім не поздихати з голоду, Густав змушений був давати уроки музики. У його пралі не було ні грошей, ані зв’язків, тож його геніальні п’єси ніхто не став би слухати, навіть за умови…
І тут в червонуватих оченятах маестро промайнуло чи то збентеження, чи переляк… І я одразу про дещо здогадався! Ну, звісно, Дормон від початку створював чудові музичні етюди. Он воно що!..
— Ви ж повсякчас відвідували друга дитинства, хіба ж ні?
Я швидше констатував це як факт, ніж запитував. Маестро мовчав, втупившись у заплямовану ряскою поверхню ставка.
— Відвідували, — тепер я був абсолютно впевнений у цьому. — І після кожних відвідин вертались додому з його новим твором.
— А що, як на вас, я мав робити?! — спересердя крикнув Хартлент.
— Варто було вам захотіти, і пану Дормону влаштували би прослуховування, — заперечив я. — Ви не захотіли. Конкуренції побоювались, чи не так, маестро?..
Колишній скрипаль напружено витягнувся, немов отримавши ляпаса, заволав:
— Нічого я не боявся, розумієте ви це, молодий віслюче?! — але відразу зніяковів, знітився та промурмотів: — Вибачте… Не знаю навіть, як це з язика зірвалось…
— Точно так само, як запропонований другові дитинства обмін.
— Але я був неспроможний допомогти йому, справді неспроможний, — Хартлент знову почав виправдовуватись. — Зрозумійте, це дійсно так. Тепер люди стали значно терпимішими, не те що колись. Тепер, можливо, в Густава і був би шанс… Але ж не тоді! Ну, ким був Густав Дормон? Вчителем музики, який всупереч батьківській волі одружився з пересічною пралею. А хіба може такий суб’єкт створити щось цінне? Про це смішно навіть думати! Так що я був для нього благодійником. По-перше, я йому непогано платив, і він міг утримувати сім’ю. А по-друге, давав дорогу його творам.
— Під власним ім’ям, — вкинув я.
— Е-ет, облиште! Яке це має значення? — маестро скроїв презирливу міну. — Подейкують, навіть великий Шекспір не писав свої п’єси, а крав сюжети у когось невідомого.
— Так-так, звісно, легко списувати свої гріхи на небіжчиків.
Втім, мене цікавило дещо інше, як-то причина падіння Хартлента, і я спитав:
— Але що ж трапилося з великим маестро мистецтв? Чому я знайшов вас п’яним у задрипаному шиночку, та ще й у такому жалюгідному вигляді? У вас що, гроші скінчилися, й нічим стало платити пану Дормону?
Колишній скрипаль розтягнувся на травичці й завмер. Мені навіть здалося, що він прагне перетворитись на звичайну воду і всотатись у м’яку землю або збігти струмочком у ставок, аби не відповідати на моє запитання.
— Я чекаю, — нагадав я із м’якою наполегливістю.
— Ні, тоді грошей було досхочу. Це потім вони зникли, та ще й разом з усім іншим. Чума…
Хартлент говорив неохоче, а тепер і взагалі замовк. Я нічого не зрозумів. Ну, так, років з півтора тому матінка писала мені про епідемію, але як же хвороба відбилась на долі маестро?
— Ви занедужали? — обережно поцікавився я.
— Під час епідемії я виступав у далекому Лондоні, дружина перебувала разом зі мною. Ніщо мені не загрожувало. А от потім…
Хартлент впав у якийсь сомнамбулічний стан, так що мені довелось добряче потрусити маестро за плечі, аби він продовжив:
— Після приїзду з’ясувалося, що багато хто з моїх знайомих відбув у кращий світ. Звісно ж, я поспішив відвідати приятеля дитинства.
Я ледь не додав насмішкувато: «Аби перевірити, чи вціліло приховане джерело збагачення», — проте все ж утримався. Хартлент нічого не помітив.
— Я рушив до розташованого на відшибі будиночку, де мешкав вчитель музики зі своєю коханою пралею і купою дітлахів. Там все залишилось на своєму місці, тільки от білизни на подвір’ї не було. Це здалось мені недоброю ознакою, і я перетнув поріг жалюгідної оселі із завмиранням серця. Волога і запах лугу також зникли, але диво — Густав перебував там! Сидів у своїй кімнатці за столом, на якому лежала його скрипка, згорблений і постарілий. Проте, це точно був він, готовий заприсягтися чим завгодно!
Нав’язливе бажання колишнього скрипаля здалось мені підозрілим. Чом він так наполягає на правдивості розповіді?..
Моє здивування так і залишилось невисловленим. Хартлент владно махнув рукою, і знов я промовчав.
— Я торкнувся його плеча. Густав озирнувся. В нього було обличчя глибокого старця, тільки очі залишились молодими, і у напівмороці кімнати я виразно бачив, що в них виграває якійсь диявольський вогник. Нічого подібного за Густавом я ніколи не помічав! У пору найвищої закоханості у свою пралю мій приятель і те виглядав спокійнішим. Хоча все стало зрозумілим, ледве Густав мовив:
«Марія померла».
Ви, можливо, не знаєте, що так звали його дружину…
Я кивнув з поважним виглядом, хоча й справді не пам’ятав імені цієї жінки, котра завжди намагалась не потрапляти на очі чоловіковим учням і їхнім заможним батькам, а все поралася з купами брудної білизни десь у темній глибині дому.
— Ясна річ, я сів на вільний стілець і тільки-но хотів заспокоїти друга гідними ситуації словами, як Густав додав:
«І діти теж. Усі до одного. Я один залишився, сам-один…»
В мене аж у роті пошерхло, молодий чоловіче. Воістину, подумав я, от вже впала на неслуха кара небесна! Він так прагнув побратися з цією жалюгідною пралею, намагався побудувати з нею щось на кшталт сім’ї — і от все втрачено! Але тільки-но я зібрався з силами, як Густав мовив:
«І знаєш, на смерть Марії я склав цілий концерт. Сидів отут і писав, писав… Чи не бажаєш послухати?»
Я ледь зі стільця не звалився. Цілий концерт! Чорт забирай, оце так!!! Панові Дормону напевно потрібні гроші, щоб видлубатися з цієї діри. Праля померла, його вилупки теж — то не буде ж він отутечки сидіти та вік вікувати?! Отже, зараз неодмінно попросить грошей, аби поїхати геть. Миттю уявив я, як виходжу з халупки з новою партитурою під пахвою, як переписую ноти, знищую оригінал. А за місяць — нова слава! І зі славою — нові гроші!
Мабуть, все це таки відбилось на моєму обличчі, тому що Густав лукаво посміхнувся, кивнув, підхопив скрипку — і заграв. Господи, що то була за божественна музика! Я не в змозі її описати…
— Навіщо ж описувати? Зіграйте, — запропонував я. — Підемо до вас за інструментом, і тоді…
Цього разу в погляді Хартлента було стільки спопеляючої ненависті, що я аж відсахнувся. Та цей спалах був дуже коротким, і маестро продовжив:
— У цій мелодії злилися всі гармонійні звуки, що тільки є у природі. Дзюркотіння струмка і трель солов’я, шелестіння листя в осінньому садочку й березневий капіж, плюскіт морських хвиль і навіть найлегший подув вітерця — там було все. Але крім того, крім того — музика, ні з чим незрівнянна музика! Музичні теми творів великого Баха, Бетховена, Глюка, Паганіні, Гайдна і Вівальді незбагненним чином вплетались у ритмічний малюнок шедевра, створеного моїм приятелем Дормоном і жили кожна своїм життям. Я був цілком і абсолютно спантеличений, ошелешений, розчавлений. Я не уявляв, як можна таке зробити, з огляду на абсолютну несхожість музичних геніїв людства… хоча Густав зробив це, присягаюся! Проте не подумайте, він не опустився до пересічного попурі. Це було його музичне дитя, авторське створіння ніким невизнаного композитора Густава Дормона! І воно заворожувало, змушувало забути про місце й час. Мрія незбутня, як сам процес полювання на птицю щастя, підхопила мене й понесла у піднебесну височінь…
Виголошуючи цей довжелезний монолог, Хартлент заплющив очі й розгойдувався туди-сюди, мов заворожений. Я бачив незабутні досліди знаменитих гіпнотизерів і подумав був, що п’яниця-скрипаль гіпнотизує себе спогадами про ту чудесну мелодію. Як вивести його із сомнамбулічного стану, я не знав. Але тільки-но зібрався вдатись до крайніх заходів (аж до занурення головою у ставок), як маестро розплющив очі й обернувся до мене. По його неголених щоках котилися величезні каламутні сльози.
— Отже, це було прекрасно. Коли ж я спустився на грішну землю, то виявилось, що халупа порожня. Якщо чесно, це мене вкрай здивувало: було абсолютно незрозуміло, куди ж подівся Густав. Я, грішник, подумав навіть, що він вкрав у мене гроші, але обмацавши кишені, переконався, що гаманець на місці і як і досі — повний. Тоді що ж сталося? Халупа мала нежилий вигляд, ніде не було помітно жодних слідів їжі. Можливо, мій друг захотів знайти щось їстивне й почастувати свого благодійника? В такому разі, він хвилювався дарма, тому що його шедевр дуже розчулив мене, і від радощів я готовий був влаштувати бучний бенкет. Ще б пак! Уявіть, який грандіозний успіх чекав на мене після купівлі партитури!..
Тож я всівся якнайзручніше й почав терпляче чекати. А Густава все не було. Минув полудень, повільно підкрадався вечір, а я все сидів на самоті. І тільки коли зовсім посутеніло й мені зробилось моторошно від пануючої довкола тиші, я залишив халупу. Приходив туди ще двічі, наступного дня і ще через день, проте Густава навіть сліду не було.
— Стривайте, стривайте… Як то? — здивувався я. — Він що, зовсім пішов…
Хартлент проковтнув слину, криво всміхнувся й із загадковим виглядом прорік:
— Молодий чоловіче, ви теж не зрозуміли!.. І не дивно: я й сам анічогісінько не запідозрив протягом цілих трьох днів.
Потім маестро заговорив напрочуд твердо:
— Я більш не міг гаяти свій дорогоцінний час на очікування Густава Дормона. Врешті-решт, він був зацікавлений у продажу партитури більше, ніж я — у її покупці: адже це він сидів без грошей, а не я. Отже, почав репетирувати, збираючись виступити з концертом десь за тиждень. Щоправда, думки про сумну долю давнього приятеля мучили мене вдень і вночі, і навіть під час репетицій мені не було спокою. Я просто не міг всього збагнути, ніяк не вірив, що любов до пересічної пралі й туга після її смерті відбились у свідомості безвісного вчителя музики таким чудесним чином, що він створив безсмертний шедевр. Я просто божеволів і зрештою спробував відтворити по пам’яті хоча б декілька фрагментів почутої мелодії. Звісно ж, мені не слід було робити цього в жодному разі, але я не міг опиратись потужному внутрішньому спонуканню. І як раніше, ще нічого не підозрював…
Голова Хартлента безсило поникла.
— А що, власне, ви мали запідозрити? — обережно спитав я.
— Музика, що звучала в моєму хворому мозку, все більше заволодівала мною, доки не заволоділа остаточно, — прорипів п’яничка-скрипаль. — І при всьому цьому я не міг відтворити жодного її фрагмента. Мелодія втікала від мене, дзеленчала срібними дзвіночками й розсипалась довкола, танула у повітрі, а з-під смичка виривалася справжнісінька какофонія.
Тільки уявіть, те саме сталось і під час концерту! У супроводі оркестру я грав Брамса, як раптом абсолютно зненацька виявив схожість одного музичного ряду з пасажем клятого концерту… І сталося неймовірне: я відразу ж перебудувався й спробував відтворити взагалі-то немудрящий уривочок з першої частини, що раптом постав у пам’яті. Як неважко здогадатись, замість Брамса вийшло щось середнє між рипінням воза і звуком пилки, що ріже залізо. Я розгубився, опустив скрипку і смичка та й стояв на сцені, немов останній бовдур; публіка здивовано перешіптувалась.
Я намагався заспокоїтись, перепросив і спробував зіграти спочатку місце, на якому мене спіткав розлад, але все повторилось. Я спробував втретє, вчетверте, уп’яте — те ж саме! Ситуація потроху починала бавити слухачів, що спочатку розгубилися. Задля порятунку концерту я спробував зіграти іншу мелодію, не передбачену програмою — і знову збився! Публіка вже відкрито потішалася з мене і зрештою освистала. Це сталось уперше відтоді, як я вийшов на сцену. Вперше, молодий чоловіче! Але на жаль, не востаннє.
Хартлент тіпався від напруження, коли вигукував:
— Так, мене освистали! І продовжували освистувати, навіть коли я вискочив на вулицю й рятувався спочатку від розлюченого натовпу, а потім від службовців театру! Те ж саме відтепер повторювалось кожного разу, коли я брав до рук скрипку: я не міг думати ні про що інше, крім геніального концерту Густава Дормона, а зіграти його був неспроможний.
— А ви не пробували викупити в пана Дормона партитуру?
Не припиняючи сіпатись, маестро заходився реготати. Реготав він голосно, заливчасто й довго, так що наприкінці нападу веселощів навіть почав скавучати і порохкувати. Нарешті надсилу вичавив:
— Ну, звісно, молодий чоловіче, я намагався будь-що добути ноти, тільки дарма: я все ніяк не міг застати Густава вдома. Так тривало, доки після чергової марної спроби не перестрів стару, що мешкала неподалік від Дормонів. От вона-то й повідомила, що Густав помер більше року тому! Виявляється, протягом одного дня померла вся його сім’я: спочатку дружина із наймолодшим синком, потім інші діти. Вбитий горем Дормон сам поховав їх, а після замкнувся в будинку й нікому не відчиняв.
Там його і знайшли за пару місяців, коли епідемія вщухла. Вірніше, знайшли все, що від нього лишилось і поки не встигло згнити. І ще стара сказала, що тих людей, які знайшли Густава, раптом обійняв такий жах, що вони вискочили з халупи й кинулись урозтіч світ за очі. Що сталося з рештками трупу, куди вони зникли, ні вона, ані будь-хто інший не знали. Так що того нещасливого дня я ні з ким не бачився. Просто не міг бачитись…
— Даруйте! — обурився я. — Хіба не ви розповіли мені, що…
— Диявол!!! Диявола в людському образі перестрів я, молодий чоловіче! — заволав нещасний Хартлент. У його склеротичних оченятках не було нічого, крім божевілля. — Безсумнівно, ворог роду людського довго залишався на тому місці, де без сповіді, без покаяння помер клятий неслух Густав Дормон і де тривалий час лежало його тіло! Нечистий спокусив мене диявольською музикою, у якій було все і не було нічого водночас! І я позбувся всього! Спочатку втратив можливість зіграти бодай найпростішу п’єску. Після пережитого краху і ганьби від мене пішла дружина й забрала із собою все своє майно. А на додачу до нещасть від мене відвернулись навіть друзі! І тепер ви бачите оболонку пана Хартлента, колишнього великого скрипаля, що розбився вщент і котрого вже не повернути до життя!!!
Маестро перевернувся на живіт, уткнувся обличчям в долоні й заридав. Я ж підвівся, відвернувся й поквапився полишити берег ставка. В мене виникло відчуття, нібито за мною крадеться мертвий вчитель музики, який стискає в руках теку з партитурою геніального концерту. Либонь він розраховує, що я куплю її?..
— Молодий чоловіче!
Я зупинився: дорогу заступив виснажений напівсивий старець зі скрипковим футляром в одній руці та з нотною текою в інший. Пан Густав Дормон власною персоною!..
— Я тут концерта склав на честь моєї обожнюваної дружини. Чи не бажаєте послухати?
Нотна тека вже лежить у траві, скрипка притиснута до підборіддя, смичок плавно ковзає по струнах. Повітря наповнюється невимовно прекрасною музикою. А я стою й не знаю, що робити. Пам’ятаю, у дитинстві я несамовито заздрив таланту свого вчителя… Невже привид Густава Дормона спокушатиме мене партитурою диявольського концерту, що звів з глузду небораку Хартлента?!
Схрестивши пальці рук, як вчила мене у дитинстві стара нянька, я прожогом побіг геть. Мене ж переслідувала породжена смичком спокусника музика, прекраснішої від якої не було в цілому світі. А може, й не буде ніколи.
Київ, 2-7 березня 1998 року, 2-а ред. — 2005 рік