Лише з 2014 року Україна почала робити те, що повинна. Ми потихеньку вчимося посилати куди подалі «порадників», ми почали кувати зброю для захисту від тих, хто зазіхає на незалежність. Тепер ми переступили через штучні бар’єри та знищуємо тих, хто нашій незалежності загрожує. І головне – тепер ми робимо вибір, який влаштовує нас, а не кривавих виродків у кремлі.
Словом, той День Незалежності, який ми відзначаємо зараз, має досить віртуальну підставу. Скоріше, цей день має відзначатися наприкінці травня, коли наші специ вперше покришили окупанта в Донецькому аеропорту, або в день, коли остання нога окупанта покине нашу землю чи залишиться в ній. Цей день уже можна вважати фактичним здобуттям незалежності. Все ж таки перший варіант більше підходить до нашої ситуації, тому що в цей момент було обрізано одразу кілька ключових мотузок, які пов’язують нас із метрополією: зокрема, ми перестали мовчки дивитися на те, як вони нас вбивають, ми почали знищувати їх у відповідь. Тобто, згідно з визначеннями класиків, незалежність завойовується лише через кров і трупи окупанта чи колонізатора. Саме це усуває залежність, а не декларації та гасла.
Виходячи з цього, слід рахувати реальний вік нашої незалежності. Їй немає ще й чотирьох років. Навіть за мірками людини, а не країни, це малий строк для глобальних результатів та пожинання плодів. Адже нікому не спаде на думку дорікати своїй чотирирічній дитині за те, що вона не може себе забезпечити, що вона зовсім мало знає і робить масу помилок у найпростіших речах. Мудрі і, головне – люблячі батьки радіють з успіхів і спокійно дивляться на невдачі, бо розуміють, що дитина мала, але з кожним прожитим роком вона буде розумнішою та сильнішою і зможе вирішувати дедалі складніші завдання. Справа батьків – не забити малюка, постійно штовхаючи його в невдачі та помилки. Зрештою, прискорити процес дорослішання не вдасться, а відносини буде зіпсовано на все життя.
Але можна зрозуміти і батьків, які озираються на чужих дітей і помічають, що в когось дитина вже грає на скрипці, чиясь читає, а ще – розмовляє кількома мовами. Мало того, чиясь дитина вже робить серйозні успіхи у спорті чи в чомусь іще, але якщо добряче замислитися, то навряд чи можна вимагати від свого чотирирічного чада того, що роблять шістнадцятирічні. Напевно, останній приклад може здатися притягнутим за вуха, але це не заважає порівнювати Україну з Німеччиною, Францією чи Польщею.
Це – безглузде заняття, тому що ніхто з цих «порівняльників» навіть приблизно не знає про те, як виглядала Німеччина у 1949 році, через чотири роки після початку будівництва країни, яку ми знаємо зараз, або те, що було в Польщі в 1993 році. Якби такі діячі потрудилися подивитися на успіхи цих країн через чотири роки після їх становлення і додали те, скільки в них за ці роки було влито коштів, врахувати те, що за ці чотири роки ці країни не воювали, а потім порівняти з досягненнями України, то отримали б вибух мозку. Україна в цьому плані показує просто небачену динаміку і мчить уперед з такою швидкістю, що їй позаздрили б повоєнні Японія та Німеччина.
І все одно ми маємо жирний прошарок «експертів» економіки та політології, які виливають на країну мегатонни помиїв та фекалій. Причому самі ці діячі палець об палець не вдарили для надання прискорення цим процесам. Грубо кажучи, найгучніші критики України з її громадян – рафіновані нероби, ледарі й тупаки. Бо вся їхня «критика» йде прахом лише з однієї причини: вони не мають уявлення про те, як швидко було побудовано нинішні успішні країни, скільки їм знадобилося часу, щоб вийти на нинішні кондиції і що вони являли собою на початку цього шляху.
Але ці «фахівці» не вилазять із телеекранів і все ллють і ллють помиї з найрозумнішим виглядом. Як було давно помічено, найбільші дурниці мовляться з розумним виразом обличчя. Окрім усього іншого, пов’язаного з грішми, ці люди мають загальну кваліфікаційну ознаку «накидача на вентилятор». Ці люди банально не вміють радіти. Згадаймо, яку радість викликають перші кроки дитини, її перші слова, перші написані букви. Якщо ширше, то багато хто вміє радіти успіху, перемогам та досягненням рідних та близьких, а іноді й незнайомих людей. Звідси беруть свій початок співчуття, співучасть та безліч інших явищ, які формують мережу нормальних відносин у суспільстві.
Уявімо, що назустріч один одному йдуть двоє, точніше – дві пари людей. Перша пара – в Амстердамі, друга – в Києві. Вони йдуть, втупившись поглядом у свої смартфони, й зіштовхуються так, що один із них падає. І далі лунають дві фрази. Перша: «Ти в порядку?» Друга: «Ти охрінів?» А тепер нехай кожен вирішить, де ці фрази, швидше за все, були сказано.
Нам треба вчитися радіти здобуткам України та українців незалежно від того, знаємо ми їх чи ні. Ба більше, якщо ти раптом розумієш, що не можеш радіти черговому досягненню України, хай і маленькому, то вже щось не так із тобою. Ти або не в тій країні, або в тебе почалися процеси деградації особистості. Це все одно, що бити свою дитину за хорошу оцінку в школі або грамоту зі спортивної секції.
Словом, наведена вище конструкція може слугувати маркером для визначення тих, кому потрібна Україна, а кому – ні, хто рухає її вперед, а хто ніколи цього робити не стане, але плюватиме у спини тим, хто впрягся в лямку і тягне її вгору. Напевно, це надто простий висновок, але зараз такий час, що думки мають бути простими.
Недавно подивився сюжет з Вугледарі про ждунів. Ждуни, це кацапи другої та третьої свіжості, які були завезені в Україну після знищення корінного населення голодомором. Ця сволота надзвичайно раділа кацапам, які захопили це місто. У мене просте питання: чому ми не можемо знищити ждунів тим же голодомором, бо як на громадян України, на них немає ніякої надії. Це інтернаціональна кацапська сволота, яка на мій погляд підлягає знищенню. Бо зрадники не потрібні, вони зрадили раз, а далі піде як по маслу. Прошу виказати свої думки куди інтегрувати зазначену сволоту? У наше громадянське суспільство чи у перегній для нашої землі. Свого часу кошовий отаман Іван Сірко велів порубати 3000 рабів з України, які вирішили повернутися у турецьке рабство, ніж стати вільними людьми. Хотів би почути думку пана антиколорадоса та пана Готельєри з цього приводу. Моя особиста думка, краще менше, та якісніше.
Тому що опускатися до рівня ворога, особливо цього ворога, є помилкою. Неоімперію кацапів можна знищити інакше.
Щодо саме ждунів, то не існує страшнішого покарання для них та інших любителів щів та балалайок ніж депортація на болота. Сірко робив те, що міг робити в ті часи коли жив. Зараз можна робити розумніше та ефективніше.
alex :
“17 Жовтня, 2025 о 6:04 am
Недавно подивився сюжет з Вугледарі про ждунів.”
Думаю, тут надзвичайно важливий критерій відбору. Як визначити межу? Хто відвертий зрадник, а хто просто невзмозі виїхати аби втекти від “рускагаміра”. А хто розвідник, який залишається на окупованій території аби активно нищити лаптів.
Але так, потрібно позбуватися балалайок та матрьошок найактивнішим чином. Знайшов же альтернативний піаніст можливість позбутися Труханова аби самому осідлати контрабандні потоки. Тож легко може позбавити консервованих лаптів громадянства. Можливо вони і залишаться жити в Україні, але їх вплив на політичне життя буде зменшено у десятки разів.
Для відділення котлет від мух, а саме ждунів від людей, які залишились з певних причин існує фільтрація, яку має проводити контррозвідка СБУ.
> фільтрація, яку має проводити контррозвідка СБУ.
Серйозно? Ви, перепрошую, в яких хмарах літаєте? Хто їх самих профільтрує, щоби вони почали фільрувати наявну кротівню вже зараз?
Можливо. Не зразу, але це їх завдання. А зелень і їх ставленики не вічні, як гівно в унітазі. Його періодично змивають. Саме для цього існують вибори.
Це їхнє завдання вже 34 роки. Але от зараз вони вже точно набичаться, так? Чи з 2014 до 2019 вони набичувалися? Якби набичувалися, то 2019-го не сталося би те, що сталося.
Цілком серйозно. Повністью підтримую пана alex. Що до СБУ – були часи, коли їх називали Службою Божою.
Ніколи не міг зрозуміти людей, які мріють втекти з України до розвинених країн. Бо там “всьо харашо”. А хто розбудовуватиме власну державу? Адже на заході місцеві громадяни важко працювали, створюючи “рай”. Хто заважає нам зробити те саме? Тим більше, що наш потенціал не має меж. Бо хто, крім українців, зміг би зупинити навалу лаптів? У Європі, точно ніхто.
У 2000 році на випуску сина з ПНЛ-145 один з батьків випускників сказав: ви всі прагнете хорошого життя, хочете вивчитись та поїхати жити у країни, де все прекрасно, а хто буде піднімати Україну ? Щодо характеристики природничо-наукового ліцею #145, у Нью-Йорку є клуб випускників цього ліцею, раніше школи 145 м. Києва. До речі майже всі однокласники сина, які вчились у МГУ, МВТУ Баумана, КПІ та Червоному універі Києва повернулися додому і працюють у сфері ІТ в Україні. Тому не все втрачено.
Дякую за позитив.
Це свідчить про те, що не все ще втрачено в Україні.
> Ніколи не міг зрозуміти людей, які мріють втекти з України до розвинених країн. Бо там “всьо харашо”.
Я теж не розумів. Бо думав, що люди їдуть до інших країн лише тому, що там “все добре”.
> А хто розбудовуватиме власну державу?
А потім зрозумів, що деякі люди залишають Україну зовсім з іншої причини. З тієї причини, що хоч що ти роби, хоч як розбудовуй свою державу, — а все розбивається об те, що твоє бачення напрямку розвитку твоєї держави геть не збігається з баченням напрямку її розвитку абсолютною більшістю її населення. Що ти чужий в цій державі. І тоді деякі люди вирішують, що немає сенсу мучити себе цією державою, а цю державу — собою, а обрати державу, в якій ти — свій, в якій більшість населення поділяє твої погляди.
Так що? Віддати свою хату блазням та ідіотам, яких у будь якій популяції 80%? Будемо шукати шляхи, щоб перекрити шлях ідіотам та зеленій та ригівській сволота до влади.
Тоді виходить, що в деяких інших популяціях ті “80% блазнів та ідіотів” зовсім не такі, як в Україні. Відмінні.
Ви не можете віддати то, чтого в вас нема. “Ваша” хата ВЖЕ належить “блазням та ідіотам, яких у будь якій популяції 80%”, бо вони більшість.
Десь так.
> Тоді на нього плюнули і вчинили з точністю до навпаки, і ось тепер усі ми бачимо наслідки цього рішення. Ну що ж, будемо вважати, що ця пропозиція висувається повторно. Просто зараз.
Те, що тоді на нього плюнули й вчинили з точністю до навпаки, показує, що тодішнє припущення про 2014 рік як точку відліку незалежності України виявилося хибним. 1991 року не було тих же обсягів газу? “Частинно-кускової” оборонної промисловості було менше? Хтось тримав за язика чи щелепу, й не давав відмовитися від кацапської, й повернутися до української? І зараз тримає? Чи в Польщі було менше залежності від того ж таки газу й нафти? 2014 року меншість зробила черговий ривок, але більшість повернула своє…