– А економіка? – раптом пролунав голос із залу, який добре було чути й без мікрофона. Червоні точки прицілів одразу метнулися в натовп, гарячково перескакуючи з однієї голови на іншу. Але він підняв правицю, подаючи знак, що все гаразд і він контролює ситуацію.
– Економіка у нас неймовірно стабільна і має перспективи подальшого зростання. Згадаймо про долар по 30 рублів. Тоді ми, як останні простаки, продавали нафту за долари, а за кожен долар отримували всього 30 рублів. Вдумайтесь у це. Десь у Сибіру її добувають з-під землі, качають у трубопроводи, заливають у цистерни і так далі. За це ми отримували тридцять срібняків. Але тепер усе змінилося. Ми продовжуємо продавати нафту за долари, але тепер отримуємо за ту саму кількість нафти удвічі більше рублів. Поки Китай показує менше 10% зростання економіки, ми змогли підняти її на 100%, адже «нафта» і «економіка» в нашій країні – слова-синоніми. Мало того, незабаром ми готуємося вжити низку заходів, які дозволять отримувати за долар сто і більше рублів. Поки що немає можливості розкривати деталі цього плану, але він існує, і про це непокоїтися теж немає жодного сенсу, а поки – гарного настрою і тримайтеся там!
Така відповідь дуже сподобалася публіці, й вона стоячи аплодувала. З натовпу летіли крики «Браво», але проривалися й інші крики на кшталт: «Розіпни його!», що вказувало на високий моральний дух присутніх і правильну орієнтацію в подіях. Напруга спілкування наростала і досягла свого апогею, коли до мікрофона вийшла молода худорлява панночка з великим хрестом на шиї, в хустці і дуже мініспідниці. Вона явно хвилювалася, але, відкашлявшись, видала найбільш пристрасну промову.
– Воланде Воландовичу, візьміть мене! Візьміть усіх нас! – Вона закашлялася, зустрівшись із ним поглядами. – Візьміть нас і правте нами, бо, як сказав старець Опісторхозій, «Прийде царство його, і він правитиме довго й нудно». Приблизно те саме говорив і отець Пигідій. Візьміть нас, бо не хочемо жити за гейропейськими правилами та піндостанськими вказівками. Ми – не Японія чи Південна Корея, і, Боже борони, ми не Німеччина! Адже всі вони хочуть нам вказувати і влаштувати в нас цю бездуховну гейропейщину. Вона нам ніколи не була потрібна, а зараз – тим більше. До чого ми дійшли? Зламати велику державу росію? Ні, не вийде. У цієї країни – великими літерами росія – є армія, ядерна зброя та великі люди. Особливо – ядерна зброя! Багато ядерної зброї… – і тут вона розридалася.
Він помацав сідло, миттю глянув за лаштунки, де мирно жував овес його Похмурий кінь, і вирішив, що на сьогодні й так уже багато вражень. Словом, настав час закінчувати.
– Умовили. Я залишаюся правити вами й надалі. Ось прямо тут про це заявляю. Багато хто сумнівався, чи погоджуся я ще на один строк? Та що там приховувати, багато хто стверджував, що я втомився і хочу піти, але ось перед усіма вами заявляю: залишаюся ще на один строк, і тільки смерть розлучить нас!
Зал просто вибухнув оплесками, а панночка біля мікрофона впала в екстазі і кричала «Путін, введи!». Намагаючись перекричати натовп, він кинув:
– Я вам дозволю розпинати самостійно. Потім. Навіть вкажу, кого розпинати, і ви розіпнете його!
Але останню фразу змогли почути лише два перші ряди глядачів, Пєсков та Похмурий кінь, що вже покінчив зі своїм вівсом. Почавшись десь у задніх рядах і набираючи сили, в залі поплив гімн «Боже, царя храни».