Уперше опубліковано: 07.12.2017
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «До кави»
У білому плащі з песцевим підбоєм, човгаючи кавалерійською ходою, з сідлом між ногами і зовсім без одягу під плащем, він вийшов на сцену. Публіка в шаленстві оплесків розбивала свої долоні в кров. Він оглянув цю масу і тихо, майже нечутно сказав:
– Люди як люди. Прості люди. Загалом нагадують колишніх. Квартирне питання тільки їх зіпсувало. І українське. Сирійське – теж трошки спаскудило. А втім – все те ж саме.
– Месіре, – процідив крізь вуса Пєсков, – час починати.
Він вмостився у крісло, накрився до половини песцем і, піднявши руку, щоб натовп заспокоївся, голосно запитав:
– Чого хочете ви? Відповідайте, не соромтеся.
Повногруда, з рожевими щоками тітка зірвалася з місця і, заштовхуючи папірець між відерними грудьми, випалила.
– Ваше сіятельство, не веліть карати, веліть слово мовити!
Він прихильно, хоч і недбало махнув рукою, мовляв, валяй, не тягни кота за хвіст. І вона продовжила.
– Ми всі тут зібралися, хочемо відновити історичну справедливість і покірно просимо перейменувати наше місто.
Він здивовано підняв свою ліву брову, але не перебив тітку.
– Наш завод, де ми зараз перебуваємо, називається ГАЗ – Горьковський автомобільний завод, а місто нині називається Нижній Новгород. Діти, а особливо хлопчики, запитують батьків, чому ми маємо таку лоховську назву. Воно в собі несе приниження, а ми не хочемо піти стопами Гейропи.
– То ви хочете повернути назву Горький?
– Ні, ваше сіятельство! У жодному разі! За вашого двадцятирічного правління у нас налагодилося чудове життя. У нас все є, а в деяких цього всього навіть по два є. Тож ми не хочемо гіркої назви міста – ми хочемо, щоб воно називалося Сладкий.
– Бути по цьому, – сказав він, і за його спиною спалахнув напис: «Град Сладкий – флагман світової цивілізації».
У залі знову пролунали бурхливі оплески, а червономорда тітка стала шалено хреститися, примовляючи: «Диво ти, справжнє диво!»
До мікрофону вишикувалася невелика черга ораторів, у кожного з яких на потилиці танцювала червона точка від снайперського прицілу. Кожен бачив таку точку в того, хто стоїть попереду, і розумів, що на його потилиці все приблизно так само, а тому всі трохи нервували.
Тремтячими руками наступний оратор, нарешті, розгорнув папірець і прочитав: «Хліба та видовищ». Він із розумінням кивнув, і злегка розтуливши плащ, щоб охочі могли помилуватися його голим торсом, відповів.
– За хліб не турбуйтеся: його буде вдосталь, як і настоянки глоду. Наші вчені з НДІ імені академіка Лисенка розробили нові рецепти отримання хліба не лише із зерна п’ятого класу, а й із тирси і навіть із гною. Що стосується другого продукту, то вчені тієї ж сільськогосподарської галузі досягли успіху в підвищенні врожайності глоду і навіть розробили технології отримання його з нафти. А нафти, як усі знають, у нас хоч греблю гати. Тож тут немає приводу для занепокоєння.
Він трохи хитнувся на кріслі, і всі почули як «опять скрипит потертое седло и ветер холодит былые раны». Принаймні, звук, схожий на скрип, пролунав саме з того місця, де в нього було сідло.
– Що стосується видовищ. Ми по-геройськи виграли олімпіаду в Сочі, яка стала найдорожчим видовищем у світі. Такого ніхто не робив до нас, а після нас – тим більше. Потім – війна в Сирії. Без удаваної скромності – ми її виграли, і там усі щасливі. Всі, хто не був щасливий, уже нічого не можуть сказати. Хіба ж це не видовище?
(Далі буде)