Суперімперіалізм (Частина 3)

Давно настав час звернути на це увагу і зробити відповідні висновки. Наприклад, уже добре відомо, що, відступаючи під ударами Вермахту, РСЧА відступала вглиб імперії, але на територіях, які доводилося залишати, було організовано законспіровані агентурні мережі з числа партактиву та співробітників НКВС. Війська при відході залишали частину свого майна для потреб підпілля, і через певний час воно починало працювати. Що характерно, такі заходи було проведено по всій території України, але лише в деяких місцях партизани, які зібрали «оточенців», почали працювати в тому ключі, як це передбачалося на початку.

Уся територія України так і не спалахнула саме такою партизанською боротьбою. Потім було встановлено безліч пам’ятників партизанам, але в совку вміло замовчали тему про те, чому не вся Україна взяла участь у цих заходах. Воно й зрозуміло, бо якщо розповісти правду, то треба було пояснити те, як ці «стихійні» загони було організовано, але головне – чому осередки, розкидані по всій Україні, не спрацювали. Адже там був приблизно такий самий склад комуністів та чекістів, і вони мали матеріальні ресурси для партизанської боротьби.

Виявляється, що на решті території України, зокрема в Донецькій та Луганській областях, партизани майже одразу після проходження лінії фронту з’являлися в комендатуру і заявляли про те, для чого їх залишили більшовики, після чого здавали всі запаси зброї, боєприпасів та іншого. За це їм пропонували вступити на службу до поліції, від чого майже ніхто не відмовлявся. І ось вчорашні НКВСники і партпрацівники вже працювали «поліцаями». У Донецькій, або Сталінській, області це сталося зі 100% результатом. Але потім це тихо пішло в пісок, зате було вигадано фантастичні історії про «партизанів» у степах Донбасу.

У цій ситуації найбільш повчальним є те, що в тій самій області боролася потужна підпільна мережа ОУН, а деякі її операції було списано на міфічних «партизанів». Але жодним бійцям ОУН пам’ятників ніхто не поставив, хоча вони билися з німецьким окупантом, і в цьому немає жодних сумнівів.

Словом, якщо ми вважаємо Україну своєю Батьківщиною, ми не маємо прославляти те, що її вбивало. Наші герої – ті, хто воював за Україну, а не за інтереси метрополії. Цей простий алгоритм допоможе навести лад як у головах людей, так і в тих символах, що залишилися після окупанта.

Якщо цього не зробити, то, зрештою, ми опинимося приблизно в одному човні з тими, хто просто зараз у рф ставить пам’ятники м’ясникам Сталіну та Жукову, а тепер уже встановлює меморіальні дошки на місці, де було засновано один із таборів ГУЛАГу. Цю символіку і це ставлення генерують чужинці, для яких наша земля – ніщо, наша історія та наші цінності – ніщо, але, на відміну від мусульман, вони навіть не просять поставити мечеть чи щось іще. Вони вимагають ставити свої криваві символи.

Роблять вони це тільки тому, що ми їм це дозволяємо. Напевно, цього робити більше не можна. Всі, хто хоче жити на нашій землі, мають її поважати. Якщо цієї поваги немає і хочеться побудувати росію, то такі особи повинні вирушати туди і будувати все, що їм захочеться. Приблизно так сформулювали цю парадигму в Австралії. Ніщо не заважає нам вчинити так само.