Уперше опубліковано: 11.01.2023
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
В епоху «розвиненого соціалізму» було негласне правило щодо того, хто може озвучувати офіційну позицію партії та уряду, і цих осіб було не так уже й багато. Причому на будь-яку тему могли офіційно висловлюватися взагалі дві-три особи, але в основному – генеральний секретар. І коли соціалізм був ще розвинений, а Леонід Ілліч вже явно став виходити в тираж і самостійно не міг формулювати ні офіційну позицію, ні взагалі довгу і зв’язану думку, йому писали тексти, які він читав зі змінним успіхом. У ті часи ходило безліч анекдотів, які обігрували невдале прочитання тексту у виконанні Брежнєва.
Але в цьому випадку оголився той самий принцип, коли промову має читати певний, чітко визначений товариш і більше ніхто. Мало того, публіці вбивали в голову набір прізвищ, які в принципі могли щось таке говорити від імені партії та уряду. Це робилося просто і регулярно. Будь-яка поїздка Брежнєва по країні чи за кордон завжди супроводжувалася протокольною церемонією проводів та зустрічі. А преса докладно описувала ці моменти й давала відеоряд про те, як ці старі чоловіки розціловуються.
Диктор називав прізвища присутніх на таких заходах, і коли їх список закінчувався, додавалася фраза «Та інші офіційні особи». А коли Брежнєв прилітав кудись у регіон, його зустрічало місцеве начальство, і там називалися прізвища лише перших осіб, наприклад – голів компартій союзних республік, а слідом ішла інша фраза – «Та інші відповідальні товариші». І що характерно, відео завжди чіпляло тих, чиї прізвища перераховувалися в репортажі, а от «інших» вже ніхто не бачив.
Здавалося б, штамповані фрази не мають жодного змістового навантаження, але тоді не було нічого, що не мало свого сенсу. Повторення прізвищ говорило публіці про те, хто перебуває поруч із генсеком, а кінцівка вказувала на те, що вони можуть виголошувати офіційні промови. А ось керівництво вже регіонального рівня було лише відповідальним перед вищим. Тож цей сенс був, і ті, хто його розумів, могли легко орієнтуватися в тому, хто там ближче до генсека, а хто – далі.
Звідси випливає, що ніхто не міг узяти на себе право говорити про якісь важливі речі. Ба більше, якщо хтось неофіційно міркував на ці теми, то можна не сумніватися в тому, що товариші з КДБ дуже швидко вирахують базіку, і йому буде сумно. А тим більше якщо хтось базікатиме щось у режимі витоку чи інсайду, який не відповідає офіційно заявленій позиції найвищого керівництва. Просто припустити, що партійне керівництво совка офіційно говорить одне, а за лаштунками – інше, було дуже ризиковано, а надати фактичні підстави для цього – тим більше. Такі базіки відразу випадали з балкона, гинули в ДТП або їхали на примусове психіатричне лікування, але безкарно таке пройти не могло в принципі.
Усі ці довгі пояснення необхідні для тих, хто не застав тих часів або застав, але вже добряче забув функціонал совкової машини пропаганди і взагалі – влади. Самодіяльності там не могло бути апріорі, і як влучно тоді говорили з цього приводу, «ініціатива має ініціатора» в тому плані, що сиди і мовчи, бо тобі ніхто не давав слова. І тоді всі чудово знали, що язик цілком може завести решту тіла в місця не настільки віддалені.
(Далі буде)