Суперімперіалізм (Частина 2)

І ось це захоплення колишніх колоній було названо чимось на кшталт «революційного походу». Причому на місцях ця революція і за гріш нікому не була потрібна. Саме тому «революцію» довелося нести на багнетах, вирізаючи місцеве населення. Так було у всіх згаданих вище місцях. Тобто за своєю історичною та юридичною природою виникла класична імперіалістична окупація. Тут не можна було вести мову про відновлення кордонів чи ще щось. Більшовики відмовилися від правонаступництва російської імперії, бо права ще могли якось стосуватися територій, але на той момент було більше зобов’язань, у тому числі фінансових. Імперія набралася безлічі боргів за Першу світову війну, і якби більшовики захотіли завести мову про права, миттєво постало б питання про зобов’язання. До речі, більшовикам пред’являлися до стягнення борги, але вони відмовилися від імперського минулого начисто. За це совок і потрапив в ізоляцію. Таким чином, захоплення колишніх колоній було актом агресії та окупації. Трохи згодом це пішло другою хвилею – шляхом війни з Польщею та Фінляндією.

Усе це ми викладаємо ось чому. Ось цей самий «пролетаріат», який не мав засобів виробництва і, на відміну від класичного визначення, не надто прагнув продавати свою робочу силу, жадав вирватися зі злиденної квазіметрополії на вільні хліби і там – грабувати донесхочу. Що він згодом і робив. Щодо населення цієї метрополії ні в кого не було жодних сумнівів. Дідусь Ленін не раз називав пролетарські маси росії сволотою, хоча не він був першим чи останнім із тих, хто приходив до того ж висновку. І ось за кілька хвиль цей пролетаріат і його авангард – робітничо-селянська червона армія – окупували більшу частину колишніх колоній імперії.

Зміцнившись на місцях, вони стали поводитися так, як ті діячі, про яких ми писали на початку статті, з вимогами встановити мечеть і шаріат. Вони прийшли на чужі землі і знали, що вони – чужі, але почали насаджувати там порядки своєї кривавої метрополії. Малі народи Сибіру та Крайньої Півночі просто згинули, не залишивши по собі майже жодних слідів. Більшовики скрізь насаджували не лише свої порядки, а й спосіб мислення.

І ось із усього цього випливає одне просте запитання: чи перестали вони бути окупантами? Очевидно, що ні. Це була окупаційна, імперіалістична влада, яка, на відміну від класичних імперій, намагалася витравити сам дух окупованих народів, перетворивши їх на безлике стадо особин без роду і племені, яким воно стало в метрополії. Тому всі війни, які вів совок і в яких змушене було брати участь населення колоній, завжди були на користь метрополії й на шкоду колоніям. Завжди. В цьому розписалася сама метрополія шляхом встановлення численних пам’яток совкової епохи.

Якщо позбутися штампів та стереотипів, можна виявити деякі універсальні критерії того, де і в яких випадках ставлять пам’ятники. Найчастіше йдеться про місця, де одночасно загинуло дуже багато людей. Причому саме воєнні втрати йдуть на другий план, бо суть війни – вбивство, і як це не сумно, метою її ведення є знищення якнайбільшої кількості противника.

Інша річ, коли гинуть беззбройні люди, гинуть у великій кількості й дуже жорстокою смертю. Так от, за 50 років совок не поставив жодного пам’ятника мільйонам українців, які померли лютою смертю від штучного голоду. Це тому, що Україна – колонія, а смерть її мешканців – статистика. Мало того, навіть сам факт цієї масової загибелі не визнавався, а в москві не визнається й досі, бо визнання спричинить наслідки, адже рф визнала правонаступництво за совком. Гаразд, це сталося в глухо ізольованих регіонах і совки не знали про цей жах точнісінько так само, як німці не знали про Бухенвальд, Аушвіц і Майданек. Припустімо, що це було так. Але от – гучна подія – підрив греблі Дніпрогесу і загибель близько 120 тисяч українців вниз за течією Дніпра. Чи може бути щось гучніше за цю катастрофу? Але совок жодних пам’яток тут не поставив. Зате натикав тисячі Леніних, катів на коняках та іншу погань.

Гаразд, метрополія погнала українців, яких вона окупувала, на війну з іншим окупантом. При цьому вони особливого вибору не мали. Це що, була їхня війна? Вони воювали за визволення своєї землі від одного окупанта для іншого окупанта? Ось цим ми маємо пишатися? Ось пам’ятники цим подіям ми маємо зберігати? Це – не наша історія, це – наше горе. До речі, так вчинили й литовці. Я натрапив на статтю росіянина про фортеці Каунаса, зведених ще за царя. Вони поступово занепадають. Він поставив екскурсоводу запитання про те, чому не вживають заходів для приведення їх у порядок. Так от, на це екскурсовод відповів, що це не наша історія і нам до цього немає діла. Натомість вони відновлюють власну історію і на стінах будівлі колишньої «контори» просто вибили імена тих, кого там закатували.
(Далі буде)