Згодом кількість таборів та контингенту в ньому стала зросла настільки, що постало питання про самоорганізацію внутрішнього життя таборів. У цій ситуації внутрішній порядок поступово передали уркам, і вони стали справжніми господарями зон. Ми ніколи не дізнаємося точних цифр і не зможемо порівняти кількість страт, скоєних у той період катами НКВС та урками. Вони рубали голови, душили, різали, топили і просто забивали до смерті безкарно й натхненно. Владу цікавили лише результати роботи таборів на каторжних роботах, а причини втрат табірного населення їх не цікавили. Головне, щоб труп зека було упізнано та поховано. Його списували, як зламану лопату або тачку.
Але це відбувалося в кінцевих пунктах тримання ув’язнених. Їх було влаштовано за принципом ґендерної сепарації, а тому жінки та чоловіки в таборах майже не перетиналися. Там коїлися речі, які не є темою цього матеріалу, але незважаючи на це, теоретично були моменти, коли це могло статися і ставалося насправді.
Були індивідуальні методи покарання жінок ще на стадії слідства. Зґвалтування працівниками НКВС були рідкісним явищем, бо їм не бракувало спілкування з жіночою статтю, проте іноді треба було зламати підслідну жінку чи дівчину. Ми тепер знаємо, що той період залишив лише задокументованими понад чотири мільйони доносів, які коштували життя багатьом людям. Не всі ці доноси було написано з доброї волі. Так от, слідчим не потрібно було вигадувати особливих методів тортур, якими славилися вже табори, а достатньо було помістити таку панночку у велику чоловічу камеру, де вона зазнавала жахливого і багаторазового зґвалтування. Залежно від того, що потрібно було слідчому, з камери витягали або напівживу, зламану ляльку, або труп для утилізації.
Це був жах, але не того масштабу, який міг би широкою хвилею виплеснутися за стіни в’язниць. Були варіанти набагато страшніші. Якби деякі з них зміг побачити Данте Аліг’єрі, він просто спалив би свою знамениту працю, що докладно описує Пекло. У нього просто не вистачило б фантазії таке вигадати. Залишмо осторонь відомий випадок, коли ув’язнених сплавляли в баржі річкою Об і з технічних причин баржу довелося причалити до одного з островів в очікуванні нового транспорту. Арештантів вивантажили на берег, бо тікати нікуди, а Об – річка широка і холодна, зі швидкою течією. Бігти – нікуди. На острові мешкало кілька сімей місцевих мешканців. За кілька днів зеки виловили всіх представниць жіночої статі та зґвалтували до смерті, після чого – з’їли, бо продуктів ніхто не привіз. Потім з’їли решту місцевих і почали їсти один одного. Коли до острова прибула нова баржа, живих арештантів майже не лишилося. Цей випадок все ж таки залишимо осторонь, бо історія зберегла ще жахливіші сцени.
При етапуванні ув’язнених до Магадана був відрізок шляху, коли треба було перевозити арештантів на пароплаві. Цей шлях тривав приблизно десять днів ходу Охотським морем. Жінок та чоловіків везли у різних відсіках, розділених внутрішніми переділками. Так от, урки чудово уявляли, що і як можна було зробити в морі, й домовлялися з охороною про те, щоб ті надали доступ до жіночого відсіку або дали інструмент, щоб пробити переділку. Так чи інакше, урки отримували бажане, і починалося те, що в ті часи та в тих місцях було відоме як «Колимський трамвай».
Насильство переступало всі відомі до того межі. Це було масове зґвалтування на знищення. Трупи розірваних жінок просто складалися біля трапу, після чого їх піднімали нагору і скидали у воду, а на місце вбитих жінок ставали все нові й нові. Навіть після того як пароплав прийшов до Магадана і став під розвантаження, оргія тривала і урки просто не випускали жінок назовні. Доводилося заливати трюми водою за допомогою пожежників.
Такі спогади зберегли для нащадків Олена Глінка, Януш Бардах та деякі інші. Зауважимо, що такого повального та смертельного звірства зазнавали співвітчизниці, які потрапили до такої жахливої м’ясорубки, як і арештанти-чоловіки. Там були відсутні національні, класові та будь-які інші суперечності чи образи, на які можна було б списати все це пекло. Просто назовні вирвалася сутність совка в тому розумінні, яке було притаманне його вождю – Сталіну.
Ось саме такого не робив ніхто. Це не космос, не ковбаса по 2.20 чи ще щось, це і є та глибинна сутність совка, яка виплескувалась у Німеччині, Угорщині, в захопленому більшовиками Києві та інших місцях. Ось таку країну втратили і такі здобутки хотілося б повторити.
Коли противника буде вигнано з Донбасу, ми отримаємо продовження цього літопису а ля рюс. Поодинокі випадки саме таких смертельних зґвалтувань уже відомі, але масштаб злочинів чергових «визволителів» буде зрозумілим, коли буде розкрито всі могили, піднято трупи з шахт і ставків. Там знайдуться відповіді на запитання, куди зникли дівчатка, дівчата й жінки, які залишилися на окупованій території. І що найпідліше, у всій цій ситуації кривава пика московита досі кривиться в посмішці, бо жодного разу не була покарана саме за це. Тож відновлення совка – путінське бажання – московит жадає на генетичному рівні, зокрема й тому. У Мережі є десятки, якщо не сотні опусів «визволителів», як вони мріють ґвалтувати мешканок Дніпра, Києва та Львова. Це читаємо не лише ми, а й російські спецслужби, і жодну цю тварину там не притягнуто за це до відповідальності. Це тому, що інтереси цієї сволоти та інтереси влади збіглися повністю. Урка Путін хоче відтворити зону, якою був так і не засуджений ніким совок.
Тому кацапів треба каструвати на місці злочину публічно, а почати з пуйла, ради федерації та безпеки. Їх не можна залишати жити, бо ця сволота не потрібна світу.