Гаразд, пропустимо Німеччину. Якщо там більшовики так мстилися всім особам жіночої статі, то просто залишимо це за дужками і тимчасово вважатимемо, що це була така масова психічна аномалія, викликана важкою війною та всіма жахами, пов’язаними з нею. Тому поняття «визволення» набуло такого сексуально-насильницького змісту. Якщо так, то в інших місцях це не мало б повторитися, але де там!
«Ось, наприклад, що відбувалося в Угорщині під час її «звільнення від фашистського ярма». Про це у своїй фундаментальній праці «Друга світова війна» розповідає блискучий військовий історик Ентоні Бівор.
– Радянські солдати абсолютно не шкодували угорських жінок, безжально ґвалтуючи їх.
– Жінки ховаються скрізь. Медсестер в імпровізованих шпиталях ґвалтували, а потім убивали. Студентки університету були першими серед жертв.
– Матерів п’яні солдати ґвалтували на очах дітей та чоловіків. Дівчаток п’ятнадцяти років відривали від батьків і матерів і ґвалтували по 10–15 солдатів, найчастіше заражаючи венеричними хворобами. Після першої групи приходили наступні і чинили так само.
– Навіть Матіас Ракоші, генеральний секретар Угорської комуністичної партії, звертався до радянської влади, але безрезультатно».
Уточнимо. Йдеться про 1956 рік, і совки вже так звільняли «братню Угорщину». Здавалося б, обставини зовсім інші, але «звільнення» залишилося приблизно таким, як і в Німеччині.
Але читач може зауважити, що в цьому випадку програється містерія загарбника, якими б він епітетами себе не називав. Визволителем він був для внутрішнього вживання, а для решти світу – окупант, і поводився він як розперезаний окупант. Але приблизно так само, нехай і в інших масштабах, поводилися багато окупантів, і тут немає особливого російського «ноу хау», крім методів насильства. Проте ми вважали за необхідне показати і цей прояв совкової скрєпи, щоб простіше перейти до того, що ж коїлося всередині самого совка.
Треба розуміти, що саме цього джина з пляшки випустили більшовики. Ще під час захоплення влади, у період з 1917 по 1921 роки, більшовики вважали допустимим зґвалтування до смерті або зґвалтування та вбивство жертви, якщо вона належала до протилежного класу – буржуазії. Тому, захоплюючи нові міста, більшовики бралися грабувати і палити будинки заможних жителів, але паралельно йшло зґвалтування їх самих, їхніх дітей та прислуги. Київ це відчув повною мірою, коли пошматовані тіла дітей скидалися з балконів будинків під радісні крики «визволителів». Але й тоді класова належність була виправданням лише на початку повальної вакханалії. Потім у хід ішли і представниці пролетаріату, які необачно не встигли сховатися від «визволителів». Трохи згодом усе було організовано в досить оригінальні структури. Більшовики будували «комуну», воєнізований табір з колективізованим майном і засобами задоволення потреб, у тому числі й цих. Тому перша редакція статуту комуністичної спілки молоді регламентувала доступ будь-якого комсомольця до комсомолки, якщо він веде активну комсомольську роботу і своєчасно сплачує членські внески. Згодом цей пункт вилучили, але його дух так і залишився всередині організації.
Потім партійні керівники обирали собі вподобаних панночок, і ті просто не мали вибору, бо дуже скоро почало створюватися і розширюватися друге дно більшовицької держави – система в’язниць і таборів, яку поступово наповнили такою кількістю арештантів обох статей, що жодним царям навіть і не снилося. За своєю природою це була система забезпечення робочою силою виконання каторжних робіт. Вираз «сидіти у в’язниці» втратив свій сенс. Ув’язнені експлуатувалися на знос, до смерті, і дуже скоро система набула своїх рамок у всіх своїх сенсах.
Ці рамки встановлювалися на самій горі. Камертоном для того, що і як відбуватиметься в місцях позбавлення волі, був особисто товариш Сталін, а товариш Сталін, як і більшість партійного керівництва совка, був уркою. Партійним функціонером він був у другу чергу, а в першу – уркою, а тому всі неписані правила, які фактично регулюють усі основні аспекти країни, мали арештантське коріння. Не дивно, що на нічні посиденьки близьких соратників Сталіна запрошували артистів, яким ніхто не замовляв співати арію Сміта з опери Бізе «Перська красуня», там був «більш інший» репертуар. Так, Леонід Утьосов розповідав про те, як одного разу йому вдалося пройняти Сталіна до глибини душі, коли хтось із його соратників наполіг на виконанні Утьосовим пісні «С одесского кичмана». Він уперше побачив, як вождь розм’як і навіть пустив сльозу. Ось він, камертон Сталіна.
Не дивно, що в розпал передвоєнної «індустріалізації», яка переважно лягла на плечі зеків, було створено величезну паралельну економіку і навіть паралельну державу, що жила за власними, ніким не писаними законами. Так от, саме Сталін визначив розстановку пріоритетів табірного життя. Урки, близькі за духом Сталіну, вважалися класово близьким елементом пролетаріату. Справді, за старими поняттями, урки не мали права особисто володіти майном, і максимум, що було в їхньому розпорядженні, – «общак». Це – калька «комуни». Єдиний момент, у якому урки розходилися з більшовиками, – ідеологія та непідпорядкування офіційній владі. Решта було або ідентичною, або дуже схожою на те, що було заведено в совку.
(Далі буде)