У різні часи та в різних місцях світу окремі частини людства не раз і не два накривала хвиля насильства. Але дуже швидко насильство придушувалося, бо вело до скотоподібної деградації всіх залучених до нього. З часом вироблялися певні рамки, які стримували розгул цього самого насильства. Йдеться не лише про закони, що діють у тій чи іншій державі, а й навіть там, де держави не було за визначенням. Навіть середньовічні пірати давали команді три дні на розграбування міста, після чого наводили порядок жорстоко й чітко. Пірати грабували і ґвалтували три дні, а після цього – припиняли вакханалію під страхом смерті. Жителі захоплених міст теж знали цей принцип і намагалися ці три дні пересидіти у таємному прихистку, після чого поверталися до нормального життя.
Причому найчастіше насильства зазнавали чужі люди і в ході збройних сутичок. Таке насильство було своєрідним покаранням за непокірність, віроломство чи, навпаки – за боягузтво противника. Як пишуть самі японські військові, що взяли участь у «Нанкінській різанині», жахливе насильство було знаком презирства солдатів імператорської армії до військ, що обороняли Нанкін, які виявили крайній ступінь боягузтва. Не нам судити про це, але японці вказують саме на такий мотив тодішнього жахіття.
Але нікому навіть на думку не спадало поширити масштабне, постійне та необмежене насильство на своє власне населення і навіть зробити його наріжним каменем суспільства. Совок став першою у світі державою, де насильство було зведено до рангу одного з механізмів управління.
Цей жах виплеснувся на Європу під час її «визволення» червоною армією від німецьких військ. Ті жахливі речі, які коїли совкові бійці, не йшли в жодне порівняння ні з чим баченим раніше. Ґвалтувалося все жіноче населення – від дітей до глибоко старих жінок. Причому часто це робилося просто до смерті, через кількість охочих долучитися до заходу. Так було зґвалтовано майже все жіноче населення Східної Пруссії, яке відходило до Німеччини через Польщу. Це добре описано в різних джерелах, і ми не станемо повторюватися. Вже увійшовши на територію Німеччини, совкові війська знали, який приз на них там чекає, і діяли більш розважливо й не з таким натиском, як на самому початку. Тому багатьом німкеням вдалося вижити після зґвалтувань. Проте вони переконалися, що геббельсівська пропаганда не вигадувала нічого, описуючи звичаї більшовицьких орд.
Із безлічі спогадів про той період ми наведемо лише кілька рядків:
«У Берліні було менше насильства, ніж під час жахливої помсти у Східній Пруссії. Радянські солдати неквапливо обирали жертв, освітлюючи спочатку обличчя у льохах та сховищах. Матері намагалися ховати дочок на горищах, незважаючи на ризик обстрілу, але сусіди іноді видавали їхні прихистки, щоб відвернути увагу від себе чи власних дочок. Навіть єврейки не були в безпеці. Солдати червоної армії гадки не мали про расові переслідування нацистів, бо це замовчувалося радянською пропагандою. Їхня реакція була простою: «Баба – вона є баба». Єврейок, які ще залишалися в пересильному таборі «Шульштрассе» у Веддінгу, зґвалтували радянські солдати після того, як втекла охорона СС. Зауважу, що ніхто єврейок із есесівців не ґвалтував. Їх зґвалтували потім радянські солдати».
Згодом, скупо коментуючи таку інформацію, яку не вдалося приховати повністю, адвокати совка говорили про те, що бійці червоної армії мстили німцям та німецькому населенню за жахи війни. Але за що вони мстилися єврейкам із концтабору? Але ж єврейками червоноармійці не обмежилися, бо ґвалтували навіть власних співвітчизниць, вивезених німцями до Німеччини на роботу:
«Ба більше, радянські солдати ґвалтували і своїх співвітчизниць, тих радянських жінок та дівчат, яких було вивезено німцями на роботи до Німеччини. Причому серед українських працівниць понад дев’яносто відсотків вивезених на роботи до Німеччини були незайманими. Про це свідчить офіційна статистика. Всіх, хто прибув на роботу до Німеччини, оглядали німецькі лікарі. Тож сумніватися не доводиться. І ці дівчата залишалися переважно незайманими доти, доки не з’являлися радянські воїни-визволителі».
«Визволителям» часто було мало просто зґвалтувати жертву, хай навіть і до смерті. Як і звичайним сексуальним маніякам, їм хотілося повного володіння жертвою, і вони не чекали смерті жертви, а вбивали її особисто, щоб бачити сам момент смерті, а після цього, задовольнивши свої фантазії, визволителі залишали візитні картки, як це роблять серійні вбивці:
«Жінок радянські солдати часом не просто ґвалтували, а й убивали з бузувірською жорстокістю. Наприклад, у цій же Східній Пруссії тіла деяких жінок-жертв було розіп’ято на воротах комор».
Якщо комусь ще здається, що в доводах адвокатів совкових військових ґвалтівників є безперечні аргументи на кшталт «терпіли чотири роки» тощо, ми наведемо ще трохи цікавих «роздумів та спогадів».
(Далі буде)