Теорія про народ-алкоголіка, або Хроніки Алкаші (Частина 3)

НАТОВП

Зрозуміло, що внутрішня відмова від свободи з’являється не на рівному місці. Спершу над цим працює сім’я, а потім – і держава. Якщо в сім’ї начебто все робиться на благо дитини, з найкращих мотивів, то держава діє цілеспрямовано та обдумано. Ось узяти майже будь-яких батьків: що вони перше вкладають у свідомість дитини? Слухатися батьків, потім – виховательку у дитячому садку, потім – вчителів у школі. Неслухняність розцінюється як один із найнебезпечніших гріхів. Дитина може погано навчатися або взагалі бути бовдуром, але якщо вона демонструє слухняність, то батькам це подобається і вони таку дитину заохочують. Те саме й далі. Але ж насправді вони забивають у її підсвідомість шкідливість свободи, і чим старшою стає дитина, тим з більшим розмахом їй втовкмачують цю думку. Причому це робиться настільки жорстко, що калічить її психіку вже назавжди. Навіть якщо в перехідному віці вона збунтується, можна не сумніватися, що вона просто змінить тих, хто здатний обмежувати її свободу, і сприйматиме вже цих нових персонажів як визволителів та авторитетів. Так вони опиняються під впливом бандитських угруповань, наркодилерів та подібних діячів. Тобто, вирвавшись з-під опіки своїх батьків, дитина вже не шукає свободи – вона шукає своє місце в якійсь іншій структурі, яка знову жорстко обмежить її свободу.

А далі до справи береться держава. Воно вже ламає ґрунтовно і без дурнів. Причому йдеться про будь-яку державу, бо вона є каральним апаратом у тому чи іншому вигляді. Нехай не каральним, але заборонним та примусовим – безумовно. І тут важливі пропорції. Якщо держава не має системи стримувань і противаг, вона незмінно посилюватиме свій тиск на громадян аж до їхнього рабського, беззаперечного стану. Але весь фокус цієї формули полягає в тому, що ці самі стримування та противаги прямо залежать від наявності певної кількості громадян, які вважають свободу найвищою цінністю і здатні активно виступити проти її обмеження.

Але якщо таких людей немає, державну систему просто нікому і нічим стримувати, і тоді вона починає годувати своїх громадян сурогатом свободи. Вона напуває своїх громадян сурогатними продуктами на кшталт боярки чи одеколону, але вже у психологічному плані. Сьогодні це заливається в телевізор і звідти – у вуха громадян. У результаті люди різними способами і методами позбавляються самого поняття свободи або, ще гірше, свобода вже подається як основне зло, з яким слід боротися.

Нещодавно ми писали про початковий період німецько-совкової війни і згадували про величезну кількість полонених, захоплених у перші тижні війни. Як і чому вони опинилися у полоні – окрема тема, а нам важливо те, як цих полонених переміщували та утримували. Як зазначають самі німецькі військові, вони не очікували, що матимуть справу з сотнями тисяч військовополонених у перші кілька місяців війни. Так от, для охорони тисяч полонених просто не було відповідних охоронних частин, і конвой здійснювали кілька німецьких солдатів з гвинтівками. Тобто незліченна кількість полонених у будь-який момент могла просто змести охоронців і вирватися на волю. Не виривалися. Навіть тоді, коли вже стало зрозуміло, що годувати їх нема чим і швидше за все, на них чекає банальна голодна смерть. Не тікали.

Напевно, хтось скаже, що вони не хотіли повертатися до червоної армії через ненависть до більшовиків. Це питання досить суперечливе і не стосується цієї теми, але ми вважаємо, що не бігли вони тому, що просто боялися свободи і не знали, що з нею робити далі.

Приблизно те саме зараз демонструє росія. Її населення не надто обдурене російською пропагандою, і путін не сильно його змінив у плані психології. Не було б путіна – був би тупін чи хутін. Уся маса російського населення в принципі не хоче жодної свободи. Їй вона просто не потрібна. До речі, прості громадяни рф це досить чітко озвучують у численних інтерв’ю. Вони чесно відповідають, що готові пожертвувати своїми правами та свободами в обмін на стабільність і нехай не жирний, але пайок! Коли слухаєш ці інтерв’ю, хочеться вщипнути себе, бо там майже слово в слово говорять те, що я неодноразово чув від арештантів із трьома-чотирма «ходками». Вони теж хочуть мати прості, чіткі правила щодо того, кому їм підкорятися і хто підкоряється їм. А до цього – трохи їжі.

Як і слід було очікувати, скочуючись до цього умовно-рабського стану, вони в кращому разі не розуміють тих, хто вміє користуватися свободою і прагне до неї. Якщо це далеко, то вони намагаються цього не помічати, забивши купою ярликів, мовляв, свобода плодить гомосексуалізм та інші жахи, хоча їхнє тюремне і напівтюремне існування неможливо уявити без цього елемента. Якщо вже зона, то гомосексуалізм буде обов’язково.

Але тут справа глибша: якщо вони бачать, що, користуючись своїми свободами, люди почуваються сильними та щасливими, то це їх бісить до глибини душі. Десь у глибині вони розуміють, що їхню особисту свободу ніхто не забирав, вони її самі віддали навіть без бою і погодилися бути подобою зеків.

Тобто це настільки глибока і фундаментальна світоглядна прірва, що її неможливо подолати. Боюся, вона просто ніяк і нічим не долається. Згадаймо наведені вище приклади алкашів. Згадаймо, як важко висмикнути людину з наркоманії. Ось цей рабський стан – аналог алкоголізму чи наркоманії. Із нього неможливо витягнути. Навіть якщо створити пристойні умови, прибрати путіна чи ще когось – нічого не зміниться. Свободу можна вбити в конкретній людині, але відродити її не можна. За першої ж можливості такі люди знову зісковзнуть у морок рабства так само, як алкаш чи наркоман. Тим більше – населення цілої країни, де просто немає нікого, хто б боровся за свободу як явище.

Після розвалу совка росія зробила кілька великих ковтків свободи, але виплюнула її і майже миттєво перетворилася на померлий совок. Причому цього разу вона вчепилася у свої ґрати навіть міцніше, ніж раніше, бо не пройшла обкатку свободою. Вона не хоче свободи органічно. Не дивно, що навіть режисери, які свого часу знімали «Вбити дракона» чи «Собаче серце», регресували до такого рівня, що якби могли, вони б тепер знищили всі копії своїх фільмів.

Звідси висновок. Населення росії – класичний приклад закінченого рабоголіка. На жаль, частина цієї зарази є і в нас. Просто звернімо увагу на те виття, яке здійняли наші співгромадяни з приводу Європейського безвізу, здобутого Україною кілька днів тому. Насправді цей акт не хороший і не поганий сам по собі. Хто не хотів їздити до Європи – не буде цього робити й надалі, а в решти відкрився новий ступінь свободи. Можна їздити, дивитися, зрештою – показувати щось, просто спілкуватися з людьми, які звикли жити з набагато більшим обсягом свобод, ніж ми.

Тобто, вільно їдучи до Європи, ми можемо побачити ті умови, які мають люди там і чого вони змогли досягти при цьому. Ми можемо виявити, що ми багатші на землі й надра, ніж інші країни, ми можемо дізнатися, що багато хто з нас лабільніший і в багатьох мізки працюють набагато жвавіше, ніж у європейців, але при цьому вони собі створили набагато комфортніше життя, ніж ми, і що ми можемо зробити з України другу Францію, хай не Німеччину. В будь-якому випадку, у нас з’являється стимул змушувати владу давати можливість працювати й заробляти тим, хто цього хоче та вміє це робити. Коротше кажучи, отримана свобода пересування тягне за собою масу інших свобод, про які ми навіть не підозрюємо, бо тепер ми можемо спокійно планувати свої поїздки, не озираючись на візові обмеження.

Проте ми побачили і почули діячів, які кличуть нас у звичну ізоляцію та рабство. Це не наші люди. Вони глибоко і невиліковно уражені російським совком. Найбільшою помилкою, яку можна припустити в цьому випадку, – намагатися це лікувати. Це – марна спроба, яка рано чи пізно обернеться новою катастрофою. Саме це, а не війна, має стати головною причиною повного припинення будь-яких відносин з росією, як би це не виглядало і як би боляче це комусь не було. Це – гангрена. Її треба або відрізати, або здохнути разом із нею. А після цього – вирішити, що робити з нашою внутрішньою гангреною. Ми не можемо пустити її в розхід, бо тоді станемо на один рівень із совком або чимось подібним, але ми зобов’язані позбавити цю публіку будь-якої можливості впливати на майбутнє країни. Їх виправить лише могила, а ми не маємо часу чекати цього чудового моменту.

Треба сказати собі правду, що ця погань лікується так само важко і здебільшого – безрезультатно, як алкоголізм чи наркоманія, а тому – цю уражену чумою публіку треба нещадно обмежити у правах та приділити особливу увагу їхнім дітям. Може, з ними ще не все втрачено. Але робити це треба просто зараз.