Теорія про народ-алкоголіка, або Хроніки Алкаші (Частина 1)

Уперше опубліковано: 13.05.2017

Авторка перекладу: Світлана

Передмова

Зараз це виглядатиме як стукіт у відчинені ворота, проте деякі особливості населення курника все-таки прояснити не завадить навіть зараз, через роки після того, як було написано цей текст.

Вступ

Я не відношу себе до стану переконаних непитущих, тож іноді можу собі дозволити трохи смачного спиртного напою. Вживання цих напоїв трапляється дуже рідко, але буває. Принаймні, мені досі не відкрився глибинний зміст виразу «смачна горілка». Декілька разів довелося дегустувати цей напій і навіть одного разу – спирт, але жодних асоціацій із чимось їстівним так і не виникло. Словом, з Бахусом, а тим більше – з Бухусом, ми залишилися на «ви», і подальші викладки будуть з точки зору швидше непитущого. Тема алкоголізму – дещо абстрактна, і тут її використано виключно у вигляді аналогій, що допомагають упіймати суть теми.

Они пройдут – расплавленные годы
Народных бурь и мятежей:
Вчерашний раб, усталый от свободы,
Возропщет, требуя цепей.
Построит вновь казармы и остроги,
Воздвигнет сломанный престол,
А сам уйдет молчать в свои берлоги,
Работать на полях, как вол.
И, отрезвясь от крови и угара,
Цареву радуясь бичу,
От угольев погасшего пожара
Затеплит ярую свечу.
Молитесь же, терпите же, примите ж
На плечи крест, на выю трон.
На дне души гудит подводный Китеж –
Наш неосуществимый сон!

Максиміліан Волошин

АЛКАШІ

Напевно, кожен мав нагоду спостерігати алкоголіка зблизька. Якщо сам не в темі, то виглядає це гнітюче та огидно. Якщо хтось із читачів набирається спиртним до положення риз, то повинен знати, що збоку все це виглядає не смішно чи кумедно, а гидко. Всі п’яні подвиги – чистісіньке свинство та вказівка на те, що почесний член клубу алконавтів не вміє контролювати себе. Ба більше, я не раз запитував: навіщо напиватися до стану поросячого вереску? На це отримував стандартні відповіді: щоб розслабитися, відчути себе вільнішим і стати веселішим. Тим самим така людина стверджує, що не відключивши своїх мізків, вона не може ні веселитися, ні адекватно справлятися зі своїми неприємностями. Удвічі важче, коли близька людина в рідкісні вікна повної тверезості спокійно і твердо каже: «Я бухаю і бухатиму тому, що мені це подобається». Після цього близька людина перестає існувати.

Але нас у цьому випадку цікавить питання вживання сурогатів. Уперше з цим довелося стикнутися у совковій армії. Якось до нашої роти дійшла інформація про те, що в далекій Фергані дембель убив нашого доброго друга й товариша по службі, чудового хлопця. Зрозуміло, що всіх, хто його знав, охопив смуток. І ось, зайшовши до умивальника, я помітив свого однолітка з кухлем у руках. Підійшовши ближче, роздивився щось каламутно-біле, що чимось нагадувало молоко. Товариш запропонував випити, щоб пом’янути загиблого. На уточнювальне запитання про вміст кухля товариш відповів, що це одеколон, розведений водою. Загалом мені важко було повірити, що він це вип’є, – випив.

Цей факт змусив багато про що замислитися, і тоді я не зрозумів глибинного сенсу цієї сцени. До речі, поглинач одеколону був із передмість Пітера – Гатчини. З того, як він спокійно осушив кухоль, було видно, що це не перший його досвід у неповні 19 років. Не будучи фахівцем в алкоголізмі, я не міг зрозуміти, навіщо труїтися цією поганню, якщо навколо нашої частини, що стояла просто в місті, був приватний сектор і в багатьох будинках було організовано «точки» – місця, де вночі можна було купити спиртне. Все було організовано до автоматизму. Просто перелазиш через паркан і дивишся, де світиться кватирка у вікні. Саме так. Усе вікно завішено або зафарбовано, а світиться лише кватирка. Легко постукавши в неї, запускаєш процес. Кватирка відчиняється, і ти бачиш тільки руку. Якщо даєш п’ять рублів, з того боку тобі видають пляшку «шнапсу» – горілки «андроповки», із зеленою етикеткою, якщо даєш троячку, то тобі видають пляшку «маркалузи» – вина. Чому така назва – невідомо. Це можна повторювати кілька разів поспіль. Тобто добути спиртне не становило проблем, а тому пиття одеколону виглядало сюрреалістично.

З волі чи з неволі, але я спостерігав те, як мої товариші по службі та офіцери вживають спиртне. Зазвичай цей захід проводиться не для того, щоб справді випити щось смачне чи просто розслабитися, а щоб напитися в дупель або поки не закінчаться гроші. Тобто, напівп’яне тіло сигналізувало, що воно вже витратило готівку, а якби в нього було її більше, воно вже встромило б роги в найближчий паркан. Пиття спиртного зазвичай проходило з якоюсь розлюченістю й безвихіддю. А потім, після гарного мордобою чи раптової відключки, кожен хвалився тим, скільки «прийняв на груди». Це десь ментально замикалося на вживанні сурогатів, бо вони діяли швидше та жорсткіше.

Можливо, це й не звернуло б на себе увагу, якби я волею долі не опинявся в компаніях місцевих жителів і не спостерігав за тим, як п’ють вони. Це було не те, що небо і земля, а якийсь шок. По-перше, компанія завжди пила з однієї склянки чи чарки. Випив, налив і передав іншому. І так посуд іде по колу, по другому та третьому. Тобто ти наливаєш не собі, а товаришу. Це у литовців називалося «дар по вена» – ще по одній. Не знаю, в чому особливість цієї технології, але я жодного разу не був свідком бійки між ними, навіть коли вони були добре напідпитку. Навіть дуже напідпитку, вони не були агресивними. Було ще кілька цікавих моментів, але хочу сказати про завершення такої п’янки. Найтверезіший знаходив таксі і розвозив товаришів по домівках. Ніхто не повз додому рачки і нікого міліція не забирала за п’янку. Тим більше там нікому б на думку не спало пити сурогат, бо на невеликий Каунас було аж два пивзаводи, які варили по кілька сортів чудового пива. Один із них – завод «Рагутіс» – я особисто відвідував.

Тож способи вживання спиртного, та й саме спиртне, відрізнялися кардинально. Особливо вражала велика кількість закусок до різних напоїв. Від усяких копченостей та цепелінів до міцніших напоїв – до простих сухариків з литовського хліба з кмином, обсмажених у якомусь часниковому соусі, які подавали до пива задовго до того, як усе це з’явилося в решті совка. Пивні бари були не звичними нам «ригалівками», а чистими та пристойними закладами, від старовинних на кшталт «Гільдії» до закладів у нових кварталах, на кшталт «Тріс мергяліс». Скрізь усе було пристойно, окрім тих закладів, які були поблизу військових частин, типу «Апінеліс». Ось там совкові офіцери показували, як уміють нажиратися і що в такому стані вони роблять.

Коротше кажучи, навіть у цьому вгадувалося відмінність менталітету. Згодом ці спостереження стали предметнішими, бо демобілізувавшись, я міг спостерігати суцільну картину розперезаного пиття. І що характерно, тоді ще можна було купити горілку в магазині, але народ пив уже якісь жахливі суміші хімії, щось охолоджувальне або гальмівне, якось по-особливому обробляли клей, щоб із нього вичавити спиртову рідину, і навіть взуттєвий крем проціджували для отримання дурива. Коротше кажучи, масштаб цього заходу просто вражав.

І ось зараз хвилею йдуть повідомлення про те, що ця чудова традиція знову успішно повертається, і люди, переважно росіяни, знову глушать лосьйони, одеколони, боярки, скломиї та інше. Складається враження, що саме це і є споконвічний та духовний стан, до якого повертається російське населення і частина нашого. І ось тут закінчується аналогія і починаються важчі роздуми.

(Далі буде)