«Я ухожу?» (Частина 3)

Справді, після здобуття влади у Путіна виявилася досить складна ситуація: з одного боку – відстала економіка, що показувала ознаки невиліковної, смертельної хвороби, з іншого боку – дуже багатий олігархат, який має фінанси та можливості пустити на корм крабам десяток путіних разом з його міллерами, мєдвєдєвими, сєчіними, роттенбергами та іншими, а з третього боку – вогненна Чечня, полум’я якої цілком могло перекинутися на весь Північний Кавказ і Поволжя. Але тут йому випало три тузи: сталися теракти 11 вересня в США. Треба сказати, що путін не одразу зрозумів, що це шанс усього його життя.

Документально зафіксовано пропозицію путіна Джорджу Бушу Молодшому про створення спільної антитерористичної коаліції. При цьому росія, як це було з часів імператорів Катерини та Олександра, запропонувала своє надлишкове гарматне м’ясо, яке по вуха вимазалось у кров Другої Чеченської війни. За це Штатам треба було просто заплатити добрих грошей, і олов’яні солдатики пішли б воювати в чужі країни й за чужі інтереси. Але Буш, дарма що висміювався російськими ЗМІ за тупість, мав досить сильну команду, яка надала йому вичерпну інформацію про візаві щодо його участі в організації злочинного угруповання, яке координувало найпотужніший наркотрафік у росію і через росію. Коротше кажучи, Буш досить жорстко та образливо послав путіна і пояснив чому.

Саме в цей час стрімко наростала напруженість між Іраком та США. Тоді ще слабкий путін через своїх емісарів запевнив Саддама Хусейна в тому, що підтримка Іраку з боку росії буде безмежною в межах розумного, і Хусейн, пам’ятаючи кілька десятиліть співпраці з урядом совка, відчув міцний тил. Усе разом вселило в нього впевненість, що реванш за Першу війну в Затоці в нього в кишені. Але путін не зміг адекватно підтримати свого союзника, та й не встиг. Основні сили Хусейна було розгромлено настільки стрімко, що залишки воїнства вже було марно накачувати зброєю. Стійкість іракської армії було просто зметено, і намагання організувати постачання зброї Багдаду стали абсолютно марними.

Як результат, із ринку нафти було виведено другого найбільшого гравця, після Ірану, який давно перебував під санкціями. Зрозуміло, що ринок відреагував на це підвищенням цін. Тим більше що ще один гравець – Лівія – постійно балансував на межі санкцій. Коротше кажучи, путін мимоволі став елементом великої маніпуляції, що вилилася в десятирічний тренд підвищення цін.

Схоже на те, що саме під час Другої війни в Затоці путін упіймав свою гру. Виведення з ринку нафти і газу великих гравців однозначно збільшувало потік валюти в росію, а враховуючи те, що подібних проблем із москвою не очікувалося, то здобуття росією репутації надійного постачальника дало змогу закріплювати на європейському ринку свою монополію. З цієї причини путін терміново задружив із Каддафі – лівійським диктатором, та Уго Чавесом, диктатором венесуельським. В обидві ці країни пішли потоки російської зброї та головне – запевнення у дружбі до скону та підтримки у проведенні «незалежної» зовнішньої політики.

Як відомо, Уго почав націоналізувати нафтогазову галузь, а Муамар – шантажувати Ніколя Саркозі, що призвело до міжнародних скандалів, хай і не надто помітних для широкої публіки. У результаті Венесуела отримала своє ембарго, а Лівія – мандат міжнародних сил на ліквідацію Каддафі. Не дивно, що москва, яка озброювала Каддафі і клялася у вічній дружбі, підтримала заходи з ліквідації Муамара. Просто лівійський лев став для путіна використаним матеріалом, а натомість нацлідер отримав собі з тельбухами Ніколя. Це був гідний обмін фігурами. Але найголовніше – наростання напруги та активна військова фаза проти Каддафі гнали ціну нафти у захмарну далечінь.

А щоб нічого не сталося з іранськими санкціями, путін розконсервував стару тему будівництва атомної станції в Бушері, відкрито показуючи здобуття Тегераном технологій виготовлення ядерної зброї.

У підсумку, свідомо чи мимоволі, до піку цін путін успішно вивів із гри Ірак, Іран, Лівію та Венесуелу. Саме цей досвід маніпуляцій давав йому підстави вважати, що і з ЄС йому вдасться впоратися. Його вже почало не на жарт лихоманити від скандалів про прослуховування європейських діячів силами ЦРУ та інших речей. Але захоплення саме такими підставами та інтригами відволікло увагу путіна від загрози, яка насувалася повільно та невідворотно. Технології видобутку нафти та газу радикально змінилися та змінили перспективи ринку остаточно й безповоротно.

Війни лише посилили ситуацію, хоча їхній напрям був той самий – отримати монополію постачань до Європи, захопивши всі труби і відрізавши чужі труби, зокрема катарську, від європейського ринку. Але тепер з’ясувалося, що південний фланг перехоплюють Азербайджан і, що найнеприємніше – Ізраїль. Уже формалізувався план будівництва гігантського газопроводу від ізраїльського морського родовища Левіафан через Кіпр, Грецію та Італію на Південь Європи, а Північ готується до зрідженого газу зі США і Катару. Тобто змінюється не лише структура, а й спосіб постачання.

І ось тепер складається ситуація, що для того щоб хоч якось утримати європейський ринок, росії треба або включатися в конкурентну боротьбу, де вона завжди і неминуче програє, або відкрито і жорстко конфронтувати з Ізраїлем та США. Така перспектива – гарантія гучного самогубства, а нічого не робити – означає отримати самогубство, тихе зовні, але криваве та несамовите всередині.

Тобто зараз Путін опинився у становищі Єльцина 1999 року. Він уже чудово розуміє, що заштовхати джина у пляшку вже неможливо і найближчі перспективи лише погані та дуже погані. Що для нього найприкріше – бабла він скосив стільки, що якби Єльцин дізнався про цю цифру, то отримав би одночасно інсульт, інфаркт і багатогодинну передсмертну діарею. Але на відміну від Єльцина, путіну нема куди йти зі своїм гігантським баблом. Те, що він уже накоїв, автоматично позбавляє його як особистих гарантій, так і грошей. Він уже не може просто передати владу комусь і зникнути. Такі діячі, а особливо – такі гроші, без сліду не зникають. А щойно він позбудеться міжнародного імунітету як лідер держави, за його лису черепушку ніхто ламаного гроша не дасть, а гроші зникнуть майже миттєво.

Його «прем’єрський перекур» було повністю присвячено тому, щоб видряпати собі та своїм грошам гарантії Штатів та інших провідних держав. Але він уже тоді втратив свій шанс оголосити єльцинське: «Я втомився, я йду». Тепер у нього свій шлях, але до тієї самої мети, яку вже досягли ошукані ним Саддам, Уго та Муамар. Вони його зачекалися.