«Я ухожу?» (Частина 2)
Ми бачимо лише одну причину, яка змусила Єльцина піти, – страх. На відміну від путіна та його тупоголового оточення, на Єльцина ще працювали адекватні економісти, аналітики та інші спеціалісти, а не кореші по службі в конторі або спільник Тамбовського ОЗУ, як тепер. Тому найбільш імовірною причиною відходу з влади було не здоров’я або чийсь тиск, а перспективи, які дедалі виразніше давалися взнаки після кризи 1998 року. Криза розкрила всі проблеми економіки та державності, які він так і не зміг вирішити за роки перебування при владі, а перспективи були ще похмурішими.
Це публіці можна вішати локшину про те, що країна живе не тільки від експорту сировини, але ж собі брехати сенсу не було. Вся економіка щільно зав’язана на продажу нафти, газу та ще кількох видів копалин, і коли криза обвалила на них ціни, все стало виглядати зовсім похмуро. Стримувати розвал країни можна тільки кров’ю, великою кров’ю, і Єльцин вирішив поступитися правом утопити країну в крові своєму спадкоємцю, тим більше що той продемонстрував бажання саме так керувати країною, – не рахуючи жертв і не звертаючи уваги на гори трупів. Саме тому Єльцин пішов.
Але згодом сталося непередбачене. Ціни на нафту стали потихеньку підніматися, а потім і взагалі стали бити всі можливі рекорди, і, напевно, перед своєю смертю у 2007 році Єльцин не раз кусав собі лікті, бачачи, який потік нафтодоларів ринув на віддану ним країну.
Проте підіб’ємо підсумок саме періоду правління Єльцина. Людина, поглинута жадобою влади, встала з трону і випустила кермо влади країною. Це рідкісний, але показовий випадок, як інстинкт самозбереження переважує жагу самовладдя.
Можна з великою ймовірністю стверджувати, що у кремлі є кілька прогнозів і варіантів розвитку ситуації в росії, включаючи й саме її існування. Напевно, більшість прогнозів, що стосуються дезінтеграції, пов’язані з епічною бійнею. Причому уникнення таких сценаріїв могло зумовлюватися як мінімум одним із двох чинників, а ще краще – обома одночасно. Перший чинник пов’язаний або зі зростаючими, або стабільно високими цінами на основні пункти експортного списку – нафту й газ. Другий чинник – плавний перехід державного апарату з режиму жорсткої клептократії до режиму султанату чи емірату, де безумовно багата верхівка таки насичується і починає проводити реформи, метою яких буде їхній майновий статус-кво, але при цьому країна набуває цивілізованого вигляду та припиняється її розграбування. В іншому випадку діє правило сполучених посудин, коли баланс усієї системи залежить від швидкості її наповнення та швидкості викачування ресурсів.
Навіть рекордно високий приплив нафтодоларів, зумовлений неймовірно високими цінами на нафту й газ у 2013 році, вже не забезпечив балансу всієї системи. Це стало наслідком того, що вже казково багатий путін, котрий переплюнув усіх багатіїв людської цивілізації, не перестав вигрібати бабло зі швидкістю близько 20–25 мільярдів доларів за рік. Але якби це робив тільки він, то фантастичний потік валютної виручки покрив би витрати на нового графа Монте-Крісто без фатальних наслідків для країни. Але гідра жерла не однією горлянкою. Численні кореші путіна жерли хоч і менше, але горлянок там більше. За різними підрахунками, вони зжерли близько трьох трильйонів доларів, проковтнувши завтра та післязавтра своєї країни. А крім того, путіна поперло на війнушку, і він відкрив ще один вентиль, через який із системи ринули ресурси вже до ненажерливих ротів ОПК та армії. Там теж уміють і хочуть пиляти. Але через те що ця публіка, що жере і плямкає, – основа підтримки путіна, він не став виводити країну на рівень Еміратів чи Катару. Тому саме у 2013 році, на піку цін, економіка забуксувала. Ще раз: таких цін ніколи в історії не було, росія вийшла на найвищі рівні постачання нафти і газу, і цієї лавини не вистачило для підтримки балансу системи.
Таким чином з’ясувалося, що створена путіним система не здатна стійко існувати навіть за такого рівня цін. Йому потрібне було їх постійне зростання. На це було кинуто всі ресурси. Вся російська преса та численні експерти з піною біля рота пророкували нескінченне підвищення цих цін. Такого можна досягти виключно в неконкурентному середовищі. Грубо кажучи, тільки маючи монополію на значній частині платоспроможного ринку, можна диктувати ціни за власним бажанням. Але коли з’ясувалася ця сумна обставина, зі скрипом вводився в життя так званий Третій енергопакет ЄС, якраз і спрямований на диверсифікацію та демонополізацію основного для росії європейського ринку енергоносіїв. Стало очевидно, що повне впровадження комплексу нормативних актів цього пакету вибиває у москви важелі монопольного тиску назавжди.
Якщо не вдалося перешкодити прийняттю енергопакету або вибити для себе винятки, постало питання про руйнування ЄС як структури, яка заважає монополії російських постачальників енергоносіїв до Німеччини, Східної та Центральної Європи. Що характерно, путін був упевнений, що Європа зробить для нього виняток і збереже російську монополію. Власне кажучи, вже наявне становище повинно коригуватися в бік зменшення російських постачань вуглеводнів, але нацлідер показує своє повне неприйняття такого становища і таки намагається пропхнути ідею «Північного потоку-2», «Південного потоку» та іншої маніловщини.
Тут треба розуміти, що кінцевою метою цих проєктів є не просто банальне збільшення обсягів збуту, а досягнення найбільшого монопольного становища, щоб забезпечити те саме сумнозвісне, кероване з москви зростання цін. Без цього найпохмуріші прогнози стають невідворотними. За три роки війни, на тлі якої провал 2013 року став непомітним і приховав сутність того, що довго й нудно будував путін, багато чого у світі енергетики безповоротно змінилося, зокрема, й технології видобутку і транспортування вуглеводнів.
Це показує всю глибину відчаю, з якою путін намагається повернути колишні тенденції, і, до речі, з огляду на історичний досвід, це не виглядає повним безумством. Тут ідеться і про спроби торпедувати ЄС, і про комбінації, метою яких є підвищення цін на енергоносії.
(Далі буде)